У 2014 році наша сім'я мешкала в Донецьку. Ми мали своє власне житло, дитина ходила в садочок, ми з чоловіком мали гарні роботи за фахом. З початком війни, ми вимушені були все покинути, взяти з собою мінімум речей та виїжджати. Ми переїхали до м. Костянтинівка, Донецької області, де вимушені були винайняти житло, влаштувати дитину в новий садочок. З роботами було дуже важко, дитина часто хворіла і перед початком першого класу ми прийняли рішення переїхати до Харкова. Але там все теж на початках було не легко, для дитини знову зміна місця проживання, оточення. Ми винайняли квартиру та потроху почали працювати на налагоджувати свій побут, придбали базові речі та влаштували дитину до гуртків. Однак, біда двічі постукала в наші двері.

24.02.2022 ми прокинулися від звуків вибухів і не вірили, що таке знову можливо. У Харкові ми мешкали на Салтівці, де точилися жорстокі бої. Ми просиділи 10 днів в підвалі, сподіваючись, що все закінчиться, але... І ми вимушені були знову все покинути і переїхати тимчасово до м. Красноград. Однак, бої не припинялися, а до кордону з росією всього 30 км. Ми прийняли рішення їхати в більш безпечніше місто.

Так ми опинилися в м. Івано-Франківськ, де знову вимушені винаймати житло, влаштовувати дитину в нову школу, знову у дитини змінилося оточення. У школі до неї не дуже на початках відносилися, бо вона приїхала з російськомовного міста. Ми з чоловіком вимушені були погоджуватися на будь-яку роботу, бо з нею тут дуже тяжко, я вже не кажу про роботу за фахом. Тому дитина і ми двічі ВПО. 

Магазини були пусті, не було води, м'яса, молочки, були божевільні черги. Коли у дитини на фоні стресу була температура майже 40 градусів, ми не могли ніде придбати антибіотики. Дитина перебувала 10 днів в Харкові, стояла з нами і в чергах, бачила вибухи…