Оріхів почали бомбити з першого дня. П'ятдесят діб ми просиділи в укритті. 14 квітня ми звідти виїхали. Зараз винаймаємо квартиру. 

Рано-вранці нам зателефонували, що розпочалася війна. Ми були розгублені, не розуміли, що робити. Оріхів наш почали обстрілювати ледь не відразу і зараз стріляють безперервно. 

Я побачила танк, спостерігала, як стріляють. Від обстрілів дім трясеться, ми весь час - у стресі, у шоку. Ніколи б не могла повірити, що доведеться у наш час такі події переживати.

Сил не було терпіти - ми виїхали. У сина маленька чотиримісячна дитина. Син залишився один, а ми виїхали разом з невісткою, двома дітьми і свахою. Син працює пожежником в Оріхові - рятує людей. 

Ми виїжджали під обстрілами. Син швидко знайшов машину і привіз нас у Запоріжжя. Ми живемо тут вп'ятьох. Тяжко, але іншого виходу немає.

У нас були запаси продуктів. Отримували гуманітарну допомогу. Працював базар - можна було докуповувати все необхідне. Пенсію отримували. Води і газу не було, світло - з перебоями. Ходили з відрами брати воду до машин, які нам її привозили. Зараз там теж немає ні води, ні газу. 

Дорого оплачувати квартиру. Щоб отримати гуманітарну допомогу, потрібно стояти у чергах. 

На мене війна вплинула дуже погано. Лікувалася від нервового зриву, ноги відбирає. Здоров'я дуже погіршилось. 

Старший онук дуже хвилюється, важко переносить ці події. Молодша внучка вже розуміє, показує пальчиком, коли чує сирену. 

Я б хотіла, щоб війна закінчилась у цю хвилину. Дуже хочемо повернутися додому. Як тільки закінчиться війна, буде все добре. Все полагодимо, і розквітне наш Оріхів.