Конончук Марія, учениця 9 класу Лугинського ліцею Лугинської селищної ради Коростенського району Житомирської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бовсуновська Тетяна Павлівна

Війна. Моя історія

Все почалося з того, що ми жили собі спокійно, під мирним небом, і готувалися до маминого дня народження, яке мало відбутися 28 лютого. Одного ранку ми дізналися, що російські війська та техніка стоять на кордоні з Україною та хочуть проникнути в столицю України – Київ, захопити її та всю нашу країну.

Я, почувши цю новину, дуже злякалася, але мама заспокоїла мене, сказавши, що росіяни нас просто залякують і ніякої війни в цивілізованому світі не може бути…. Її слова заспокоїли мене. Забувши про цю ситуацію, всі  далі продовжували жити, ходити до школи, батьки - на роботу, ніхто не відчував біди. Але не надовго…

Прокинувшись зранку 24 лютого, я зазвичай почала збиратися до школи. Маю таку звичку – перевіряти пошту нашої класної групи у вайбері. Спочатку не зрозуміла, що почалася війна і до школи сьогодні - зась. Не розуміючи, що сталося, я побігла до брата в кімнату і почала його будити, він теж нічого не розумів. Поки ми говорили, почули дивні звуки з вулиці.

Ми підбігли до вікна і побачили військові машини. Нас охопило відчуття жаху та повної безпорадності. Батьки не знали, як повідомити нам цю новину, проте ми подорослішали швидко - за одну годину. Увімкнувши телевізор, вся родина уважно слухала новини, і вони були дуже погані.

Так як укриття від нашого будинку знаходилося достатньо далеко, батьки прийняли рішення під час повітряної тривоги ховатися в погребі. Потім мама зі старшим братом пішли в магазин робити запаси продуктів, тато – заправляти авто, всі бігали, метушилися в повній безпорадності і в хаосі думок, як далі жити…

Батьків дуже довго не було, бо всюди були величезні черги. Увесь цей час я сиділа, дивилася у вікно і розмірковувала, як далі жити. Коли ж нарешті вже всі повернулися, мені стало краще і спокійніше, бо тепер ми всі разом.

Далі все відбувалося, наче уві сні: ми заповнювали всі пляшки, які в нас тільки були, водою та заносили в погріб, збирали тривожні валізи,  теплі речі та продукти до нашого укриття - в погріб.

День тягнувся довго, ми слухали новини, намагаючись не пропустити ні слова, в надії почути гарні новини, але з телемарафону лунали тільки страшні новини, які вбивали всю надію на те, що це просто сон.

Першу повітряну тривогу я пам’ятатиму все життя. Мама всіх закликала ховатися, і ми слухняно подалися туди, не забувши про своїх домашніх улюбленців - наших трьох котиків. Після трьох таких днів неспокою ми були виснажені та втомлені. Ми спали в одязі, інколи навіть в верхньому, і під час повітряної тривоги навіть серед ночі нас мама будила і змушувала йти туди, де на її думку було безпечніше.

Батьки і зовсім бувало не спали, всю ніч слухали новини, і по черзі чергували, що б не пропустити бодай нічого. У нас в кожного був своя тривожна валіза, в якій був теплий одяг, гроші, вода, особисті дані про нас і наших близьких родичів. Мама постійно плакала…

На родинній раді та за порадами, які звучали з екрану телевізора, ми прийняли рішення спати в коридорі, дотримуючись правил  двох стін, батьки чергували. Кожну ніч я чула, як над нашим будинком пролітали літаки і лунали вибухи. Всі боялися..

В голові були думки, що це може бути остання ніч в моєму житті, але, слава Богу, цього не сталося.

Мамине день народження ще ніколи не був таким сумним, ми провели його  дома, в колі найближчих,  всі обговорювали тему війни, і боялися, щоб не залунала повітряна тривога. Приходили бабуся і дідусь, проте ніхто не засиджувався, бо потрібно було повернутися до початку комендантської години.  

Так, ще один новий термін, який я вивчила; джавеліни, байрактари, система ППО, Патріот, ракети, повітряна тривога –ніколи не б подумала, що ці слова стануть буденними.

На 10 день війни бабуся і дідусь забирають мене і двох моїх братиків до родичів в Карпати, тому що мама з татом дуже переживали за нас і наше життя. Мені було дуже страшно їхати так далеко без батьків, тим паче, що всюди лунала інформація, що евакуаційні авта можуть підпадати під обстріли росіян. Але треба було їхати, щоб мама була спокійною, бо через наше селище літали ворожі літаки з Білорусії, і залишатися тут було дуже небезпечно.

Поїхавши, ми всі думали, що нам доведеться там бути 3-7 днів, але ніхто навіть не підозрював, що ми затримаємося набагато довше. І врешті-решт нас забрали додому. Пуста траса і відсутність людей – це перше, що трапилося нам на очі, проте ми дуже хотіли додому.

Зараз ми навчилися жити під час війни, знову почали навчатися. Ми вже  забули, що таке життя без війни і тривог, новин, в яких окупанти знущаються над військовими і руйнують поселення. На все це тяжко дивитися і усвідомлювати, що це відбувається у твоїй країні. Маю надію, що ми переможемо найближчим часом, і знову все буде добре. Слава Україні! Героям слава!