Конончук Марія, 10 клас, Лугинський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Бовсуновська Тетяна Павлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Пройшло уже майже три роки, а я й досі боюся за життя України.

Перед війною, цим жахіттям, я і уявлення не мала, яке прекрасне це життя. 

Так хочеться знову бачити посмішки людей, які боронять нашу країну. Бачити їх щасливими зі своїми родинами в теплих та затишних домівках. Хочеться відчувати себе вільною і не боятися кожного дня на своїй землі.

Росія завдає важких ран. Гинуть люди, руйнуються міста та села, гинуть тварини, нищаться рослини. Кожної хвилини, кожної секунди ворог нищить наше життя...Ці втрати важко усвідомити, вони ранять серце. Чому така людина керує державою ворогів?

Як можна вбивати невинних людей? Як можна нищити все навколо? Не розумію, і, певно, не зможу зрозуміти ніколи. 

Ракета на пологовий будинок. Мами, які хотіли мати маленьке щастя навіть в такий нещасливий час, діти, які не встигли побачити, яким є цей прекрасний світ. А ми з цими людьми колись товаришували, були братами. Виявляється, життя настільки складне та непередбачуване, що навіть найближчі люди можуть зрадити. І це дуже сумно.

Війна вбиває не тільки людей. Війна вбиває мрію. А у нас їх було так багато. Та зараз головне — підтримувати країну та не забувати про наших захисників та захисниць, бо хто, як не вони, наближають нас до наших мрій? За ці 1000 днів війни я зрозуміла, що сенс життя все ж таки є. Щоб не втратити його, не опускайте руки та йдіть вперед, незважаючи на труднощі. Більшість людей адаптувалися до війни і намагаються зробити своє життя таким, як воно було колись, до цього жахливого часу. Але наше життя вже ніколи не буде таким, як раніше. На жаль. Дорослішаючи, я розумію, яке важливе побажання мирного неба та ясного сонця, яке наші батьки писали на листівках.

Кожного дня я думаю про майбутнє українців, про те, яка доля чекає нас, і про те, чи будемо ми колись незалежними та вільними...Під мирним небом, у якому ясне сонце.