Ми з чоловіком пенсіонери з Маріуполя. Зараз живемо разом з дітьми. Вибиралися з Маріуполя три доби. У нас є маленький онук, йому на той час було 10 місяців. Старший онук має інвалідність. Коли почалися вибухи, ми забрали невістку і онуків і виїхали. Зараз живемо в Івано-Франківську. 

Ми двічі переселенці. Перший раз переїхали з Донецька до Маріуполя, а через вісім років довелося їхати далі. Труднощів багато. Найперше - житло. У Маріуполі від місцевої влади нам надали в оренду житло, а зараз з цим дуже складно, тому ми винаймаємо квартиру. Ми чекаємо на нашу Перемогу, ми дуже-дуже на це чекаємо, постійно стежимо за новинами, хвилюємося за наших бійців. Син у мене військовий. Зараз складно навіть про це говорити. 

Нам дуже допомагає центр ЯМаріуполь. Надають і продуктові набори, і засоби гігієни, і теплі речі. 

Ми виїхали у перші дні війни. Маючи вже такий досвід, розуміли, що зволікати не можна. У нас був автомобіль, і ми ним встигли виїхати. Їхали довго, зупинялися і в Кропивницькому, і у Вінниці, бо у нас маленькі діти, треба було десь ночувати. 

У нас двоє маленьких онуків, з ними не до стресів. Як якісь проблеми у нас в Україні - стає тяжко, як дивишся гарні новини, що звільнили якісь міста, - то стає легше на душі. 

Дуже сподіваюсь, що цього року буде Перемога. Дуже цього хочу. Вся наша родина у це вірить.

Мені б хотілося повернутися до свого міста, до Маріуполя. За вісім років він став для мене ріднішим, ніж Донецьк. Коли скажуть, що можна повертатися, чим тільки можна буде допомагати в місті: розбирати, озеленювати, очищати, ми поїдео одразу.