Вирішальним моментом для нашого виїзду став приліт на сусідню вулицю і влучання ракети у будинок. Коли племінник дуже злякався, два дні не міг оговтатися і говорив: "Робіть що хочете, я не хочу вмирати". 

Перший день війни складно забути, навіть якщо дуже захотіти. У мене ранок почався, як звичайно. Я о п'ятій ранку встала, щоб іти на роботу. Поставила каструлю води і хотіла ще трохи полежати. Тільки прийшла і лягла на ліжко, а воно як бахне! Хата почала здригатися, усі попідскакували, мама сказала: "Дівчата, вставайте. Почалася війна". 

Перший день – це взагалі жахіття було. Ми живемо за півкілометра від військового аеродрому, і щонайперше почали гатити його. А там були військові арсенальні склади, коли все це почало вибухати, палати, коли почали літати над головами снаряди, був страшний гвалт. Складно передати словами, наскільки це страшно. 

Дуже було складно емоційно і фізично. Коли відчуваєш тваринний страх і розумієш, що нічого не можеш з цим вдіяти. І відповідаєш за маму, за племінника. Я сама пожила, щось побачила, а племіннику 12 років, він тільки втратив батька, ще й війна почалася. 

Війна розставляє все по своїх місцях, показує справжнє людське нутро і натуру. Не так страшно літака, який над тобою летить і може в будь-який момент скинути бомбу, а страшно те, що люди, з якими ти жив поряд, виявилися не такими, якими здавалися на перший погляд. 

Перші два тижні наш район регулярно обстрілювали і з повітря, і з землі. Магазин не працював. А коли почали завозити продукти харчування, вишикувалися кілометрові черги.

Ти розумієш, що це вже не кіно, а жахлива дійсність, коли лізуть по головах, і байдуже, стоїть старе чи мале. 

Ми з сестрою і з племінником виїхали у Сумську область, а мама залишилась у Чугуєві. Не захотіла покинути хату і тварин. У нас було два собаки і три коти. Багато людей повтікали самі, залишили прив'язаних собак і замкнених котів, прирікаючи тварин на таку жахливу смерть від спраги, від голоду, від страху. Багато собак, намагаючись втекти від жаху, почіплялися на парканах на ланцюгах, багато при обстрілах порозривало.

Найскладніше було знайти гроші, щоб виїхати з Чугуєва. Бо коли все припинило працювати, ми залишилися без копійки. Все, що було відкладене на чорний день, пішло на продукти. Ціни шалені. Картопля до війни коштувала 9 гривень, з початком війни вона вже коштувала 45. З готівкою були великі проблеми. 

Ми доїхали нормально, але їхати через розгромлений Харків, це було жахіття. Дивитися на розбиті будинки, бачити згорілий вокзал - це страшно. 

Зараз ми на Сумщині, у селі. Нас родичі пустили пожити. 

Психологічно дуже складно. Ми вже у спокійному місці, а мама ще там. Кожен ранок у нас починається із телефонної розмови, якщо вона довго не бере трубку, починається паніка. Напевне, я ніколи не зможу впоратися до кінця з психологічними труднощами. 

Я зараз працюю. Треба виживати. Не падаю духом.

Я сподіваюсь, що війна закінчиться якнайскоріше, бо скільки це безумство може тривати? Гинуть на війні військові і мирні люди. Це дуже страшно.