Кулініч Артем, 11 клас, Кам'янець-Подільський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кулініч Ольга Богданівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли пропонують написати щось про війну, постійно ставлю собі питання: «Що хочуть почути?» Якщо якісь щемливі історії, тоді це не про мене. Моя історія перегукується з тисячами таких самих історій. Якщо треба висловити своє ставлення до цих подій, тоді теж не можу цього зробити, бо тоді необхідно зануритися в проблему та бути обізнаним у багатьох питаннях. Якщо треба когось хвалити, а когось сварити (хоч як це не банально звучить), тоді теж не візьму на себе такої відповідальності, бо, як говорить народна мудрість: «Ніколи не суди людину, поки не пройдеш довгий шлях в її черевиках».

Тож просто розповім свою історію.

Я народився в невеликому районному шахтарському містечку, дуже красивому, затишному. Тут ходив до школи, мав друзів, ходив на різні гуртки, подорожував. Це були найщасливіші дні, коли впевнений, що завтра буде! Навіть пандемія стала своєрідним досвідом, коли треба було обмежити спілкування до мінімуму, а життя стало тісно пов’язане з гаджетами.

Жили, раділи, мріяли, будували плани…

Перші дні після 24 лютого навіть трошки раділи, що не треба рано вставати, не треба йти до школи, не треба робити уроки, можна розслабитися й зайнятися якимись своїми справами… ми були просто діти, звичайні підлітки, яким довелося подорослішати в дуже короткий термін. Перше, що стали поступово помічати, - багато військової техніки на вулицях, стурбовані обличчя дорослих, навіть повітря було немов пронизане неспокоєм. А ще новини… Сумні й тривожні новини, про які говорили чи не на кожному кроці.

Почали набирати популярності групи в Telegram, усюди нагадували про безпеку та про безпечну поведінку, з’явилися додатки, які попереджали про загрозу… Життя перевернулося….

Тривога, перебування годинами в сирому підвалі, де знаходилися люди разом зі своїми улюбленцями. Котики в переносках голосно нявкали, песики сиділи тихо-тихо, віддано та з надією зазираючи в очі своїм господарям. Тоді ми ще сподівалися, що все швидко закінчиться та ми зможемо спокійно продовжувати звичні справи. Сподівалися… І чим це обернулося? Ще більшими жертвами, новиною про загибель людей на вокзалі Краматорська, де ми мали бути саме в той день, але доля вирішила по-іншому.

Тривала дорога на маршрутці до Львова, величезні черги машин, постійні перевірки документів, приїзд до переповненого вокзалу, де все незнайоме.

Але мама поруч. Вона спокійна, впевнена. Вона все знає, у неї вже є контакти родичів, які погодилися нас прийняти.

Казковий тиждень у Львові! Подорожі, екскурсії, прогулянки історичними місцями, цікаві розповіді та відчуття надійності й безпеки. Ці вулички, будинки, переходи, майданчики, пам’ятники, скульптури викликали неабияке враження! Далі ми вирушили в село, де народився мій прадід. Тут нас гостинно прийняли родичі, розповіли історію мого роду, показали, де знаходилася хата моєї прабабусі. Було таке відчуття, немов читаєш цікаву книжку про долю. Це цікаво й незвично водночас.

Місцевий колорит, прекрасна природа, збережені традиції та побут зробили життя таким, немов береш участь у реконструкції історичних подій.

Незвичним було й те, що всі люди кожної неділі ходять до церкви, вітаються з усіма фразою: «Слава Ісусу Христу», - а відповідають: «Слава навіки Богу». Якщо б не страшні події, то я, напевно, ніколи б так сюди й не приїхав. Як кажуть: «Що не робиться – усе на краще!» Прекрасні краєвиди Прикарпаття, гори й долини, ліси й потоки, криниці й невидимі стежки, бурхлива ріка з кришталевою крижаною водою та  круті схили – усе видавалося якимось нереальним.

І тиша… Сповнена звуками природи, шумом води та неперевершеним запахом свіжості й безмежжя. І так минуло два роки… Два роки!!!

І знову вирішили переїжджати, але вже цього разу до міста, де діти ходять до школи, де є багато можливостей для розвитку. Звісно, це дуже важко, коли новий колектив, нові вчителі, нові знайомства. Це важко й водночас цікаво. У мене є мета, до якої треба йти, тому не можна зупинятися, бо кожен хоча б невеличний крок – це рух уперед!