Сім’я Тетяни Бондар неодноразово потрапляла під обстріл. Але виїхати із зони бойових дій їм немає куди. Та й залишати будинок без нагляду страшно.

У 2015 році почали наше селище бомбити. Ми були тут у підвалі, уся сім’я. Уранці вийшли – світла не було приблизно місяць. Усі лінії електропередачі поперебивали.

Уранці що змогли – зробили, потім ближче до обіду почався обстріл. Ми швиденько документи в руки, дитину – і в підвал. І тоді сиділи допізна, тому що над головами літало. Дах будинку був увесь побитий, нам його допомогли замінити.

Нікуди ми не переїжджали, нам немає куди їхати. Якщо навіть виїдеш, куди потім приїдеш? Усе ж розтягнуть.

Я раніше в Ясинуватій працювала, а потім тут, у магазині. Одного разу перед магазином впали снаряди. Після цього магазин закрили – і залишилася я без роботи. Роботи немає ні в чоловіка, ні в мене тут, тільки город, із нього й харчуємося.

Живемо ми, звичайно, напружено. Обстріли досі трапляються. Днями були не саме по селищу, а по околиці. Але однак страшнувато. Дитина й так у стресі. У мене тиск до війни був стабільний, а зараз підвищений, на обліку в лікарні перебуваю.

Зараз ось якось живеш одним днем, прожив – і слава Богу. Що буде далі – невідомо. Ось хоч допомога підтримує, слава Богу.