Виживали під обстрілами без води та світла, ховалися в підвалах і просто в будинку – усе це випало на долю родини Семененко. Війна змусила їх жити без світла й води, готувати на вогнищах у дворі й постійно хвилюватися за батьків, які залишилися на іншому боці.

У моїй родині ми з дружиною проживаємо разом із дідусем. Діти дорослі, окремо живуть. У перший день війни ми приїхали з роботи ввечері й лягли спати. На ранок у нас в селищі було чути обстріл, але десь дуже далеко. Потім ми почали телефонувати батькам, які жили в Ясинуватій. Вони не відповідали. Ми телефонували весь день, і коли вдалося з ними зв’язатися, виявилося, що саме той район міста, де жили наші батьки, дуже сильно обстріляли. Там дуже багато будинків постраждало. І буквально десь через два-три дні й у нас обстріли почалися.

Із середини серпня 2014 року й десь до вересня, напевно, під обстрілами було наше селище.

Доводилося бачити, коли і в городі падали і снаряди, і міни, і кулі, постійні осколки свистіли у дворі й у хаті. У підвал ховалися і в такі кімнати, де немає вікон, тому що дідусь слабенько ходив, його в підвал не заведеш...

Ми боялися виходити зі своїх нір. Слава Богу, нам у будинок влучали тільки кулі. Снаряди влучали в найближчі будинки, там дахів після цього не було. Ховалися ми в підвалах, світла не було, спека, води не було.

Їжа готувалася на один раз. Швиденько вискочили у двір, приготували поїсти, поїли – усе, знову втекли. Обстріли були постійні, стріляли всі з усіх боків. Ті, хто міг швидко зібрати свої речі з грошима, сіли на машину й виїхали, а ті люди, хто не міг виїхати, як ми, ті залишилися. У нас старенький дідусь був і не було машини.

У той час усе закрилося, ми просто сиділи вдома. Дуже боялися, що протягом цих бойових дій розтягнуть будинок. Мародерство процвітало з усіх боків, починаючи від військових і закінчуючи місцевими жителями. Тому сиділи в домівках. Води немає, світла немає, обстріли постійні. Потім трохи налагодилося, затихло, у селище почали манівцями провозити деякі продукти. Добре, що було літо, усе росло і можна було харчуватися з городу. Почали продукти привозити машинами, той же хліб. Потім, слава Богу, дали світло.

Але в багатьох, зокрема й у нас не було роботи. І в селищі почався обмін продуктами: у когось щось росте – поміняв на молоко, у когось залишилися макарони – пішли поміняли на інше. Дітей ми зібрали й відправили звідси, бо тут нестерпно. Ми тут, діти там.

У нас, знаєте, як? Прокинувся вранці, і слава Богу, живий-здоровий, у будинок нічого не влучило. Якщо десь віддалено чутні звуки стрілянини – ага, головне, щоб це не переросло знову у 2014-й або 2015 рік. Узимку в нас тут були дуже великі обстріли та не було світла й води майже три місяці. Ті люди, які не пережили це, ніколи не зрозуміють...

Пам’ятаю, як у сусіда загорівся дах через влучання снаряда, і ми вночі бігли зі шлангами через дорогу, бо до нас ні швидка на той час не приїжджала, ні пожежники. І ось ми біжимо з чоловіком через дорогу, тягнучи через три будинки шланг, тому що в нас у дворі є криниця і було на той час світло, а в нас стріляють...

Було таке, що сидиш у підвалі й чуєш, як все вибухає. Ці звуки, ці грохоти! Коли маленька сусідська дитина кричить, і ти не можеш її зупинити, тому що вона у жаху. Коли в тебе на очах влучають осколки в жінку, і вона просто вмирає. Як можна таке пережити?

Мої та чоловіка батьки живуть в Ясинуватій. Від нашого будинку до їхнього будинку 15 км. І я не можу поїхати до своїх батьків, тому що закрито все. Раніше ми їздили до Ясинуватої через Майорськ, коли був відкритий блокпост. Коли відбувалися бойові дії, ми з чоловіком за дві години пішки доходили до батьків. Зараз, щоб поїхати до батьків, потрібно витратити дві доби та їхати через Росію. І то, нас не пропустять, бо в нас немає якихось довідок. У мене померла мати 24 березня і мене на поховання не пустили!