Мельник Ілля

ДПТНЗ ”Куликівський професійний аграрний ліцей”, Чернігівська область

Вчитель, що надихнув на написання есе - Герасименко Тетяна Іванівна

Есе “Війна.Моя історія”

“Війна, війна! І знов криваві ріки! І грім гармат, і шаблі дзвін. Могили, сироти, каліки. І сум покинутих руїн”, - Олександр Олесь писав неодноразово про це жахіття. Коли я читав твори та дивився стрічки про війну то думав, що вона не зачепить мене та мою сім’ю у 21 столітті. Але, на жаль... І це не кіно чи гра, а гірка реальність.

Ранок… 24 лютого… Раптовий телефонний дзвінок. Фатальний дзвінок сестрички. У телефоні лунав крик, плач та розпач. Катерина ледь зібралася духом та прокричала: "Війна!”. У мене все похололо всередині. Мені стало страшно за маму та моїх молодших.

Під час розмови з нею, я виглянув у вікно та побачив як над самою хатою промчав гелікоптер. На сусідній вулиці їхали танки наших воїнів. Я усвідомив ”почалося лихо”. А як же малеча, як рятувати?.. Я ж найстарший у сім'ї. Увімкнув телевізор і почув “ВІЙНА”. Лише 5 літер, а скільки горя, страху, розпачу та сліз… Почали телефонувати рідні і розповідати про жахіття у прикордонних селах Чернігівщини. Ми дивились телевізор і чули Маріуполь, Одеса, Київ та інші міста потерпають від авіаударів та ракет. Але рідну Чернігівщину теж не оминуло горе. Ближче до обіду почали бомбити сусіднє смт. Гончарівське. Малеча плаче. Мама сумна з слізьми на очах. ”За що?”, - увесь час крутилося у голові питання. 

Але потрібно рятуватися. Паніка… Страх… Намагалися виїхати в інше село, але марно. Кляті окупанти були вже повсюду. Від війни не втечеш, коли вона дише тобі у потилицю, ніби той дикий звір.

Спроба перша не вдалася. Увечері повернулись додому, зібрали тривожну валізу та сховали все у авто, щоб ще раз спробувати. З’явилася ідея - утекти до лісу. Похапцем захопили аптечку, документи, консервації, намет, багато води та деякі дитячі речі. Але кляті росіяни вже господарювали по сусідах. Крали, різали худобу. Повсюди бруд, сморід, сльози. Знову повертаємося додому. 

На ранок почали вибухати склади з боєприпасами в смт. Гончарівському. Мама попросила мене віднести води, їжі, ковдри та обігрівач до льоху. Наказала спати вдягненими.

Настали голодні дні. У перші дні в магазинах почали все скуповувати, залишились там тільки дрібнички, які не потрібні нікому у війну. А згодом і тих не стало. Ми почали виживати як могли, пекли хліб із борошна для худоби.

Готували з того, що було. Також зник зв'язок у всіх сусідніх селах, ми не знали, чи живі наші родичі. Жахіття почалося тоді, коли зникло світло на тиждень, не було води. Худоба ревіла на все село. Багато пропало. Люди почали чистити занедбані криниці.

19 березня лихо під назвою” Окупація”. Кацапські нелюди повсюди. Знову ще одна спроба врятуватися. Невдала… Марна…. Ця нечисть вже чекала на кожного, хто рухався по селу. Тільки виїхали з двору, то одразу зупинили, ми стояли під прицілом кулемета, який знаходився на військовій машині "Тигр" з великою буквою "О" на кузові. Тут одразу промайнуло моє життя перед очима. Я подумки прощався із життям.

Малеча почала плакати. Один нелюд наказав: ”Закройте рот щенкам, иначе смерть всем!” Коли заспокоїли дітей, то наказали повернутися в дім. Удома чекав неприємний сюрприз - орки оселилися у сусідньому будинку.

Спроба знову втекти… Марно… ”Як же вас ненавиджу”, - увесь час крутилося у голові. Блокпост бурятів, які оточили наш автомобіль, вийшли, щоб не розстріляли. Допити під прицілом, розпускали руки. Але я терпів, бо боявся за рідних двох маленьких ангеликів, яких тримала матуся на руках. Просимося додому, але дзуськи. Лише вдалося мамі вмовити, ставши навколішки перед цими тваринами. Двоє бурятів сіли до нас в авто. У нас було лише 30 хвилин часу на збір речей. Знову дорога. Сусіднє село. Обшуки, крадіжки, приниження. Так продовжувалось, мабуть, ще тиждень, поки 30 березня вони не виїхали з нашого села. Ось моя частинка війни. Дякувати Богові та ЗСУ - живі.

Але моя війна ще не закінчилася. Я волонтерю, доначу, навчаюся та кожного дня молюся Богові. Вірю, молюся! Вистоїмо! Перемога за нами! Україна понад усе! Низький уклін і шана кожному героєві.