Глотова Олена Петрівна, працюю в Кривушівській гімназії Піщанської сільської ради Полтавської області

Есе на тему: «Війна. Моя історія»

І виростають покоління,

Котрі не чули тишини.

О, найстрашніше з літочислень

Війна — війною — до війни!

                            Л. Костенко

Війна… Яке страшне слово…  Чи були колись такі часи, коли б не було війни. У різні історичні епохи – вона була: міжусобна – між князями за розподіл території  і влади, міждержавна – могутніша  країна поглинала  слабшу, світова – у вирій війни залучені багато країн світу. Та все це було колись, у 18, 19, 20 століттях. 21 століття – століття штучного інтелекту, новітніх інтернет технологій, досягнень науки і техніки, атомної і генної  інженерії, і в цьому розмаїтті наук і досягнень – ВІЙНА!

Історія людства – це історія війн. Україна постійно оберігала і відстоювала свою свободу, бо український народ – волелюбний, цілеспрямований, справедливий. Більшість з цих війн проходили або на її території, або за участі українців. Звичайно, втрачаючи найкращих, чий подвиг закарбований у віхах історії людства: Іван Мазепа, Пилип Орлик, Богдан Хмельницький, Степан Бандера, Василь Стус, Ліна Костенко, Герої небесної сотні, воїни нашого сьогодення: наші батьки, діти, односельці, колеги.

21 століття – ти  живеш і не задумуєшся про те, що ось тут і зараз може усе змінитися. 24 лютого – це день народження моєї доньки, найкращий день у моєму житті.

Донька, яка завжди чекала свій день народження, 2022 року говорила: «Мамо, хочу день народження, але не хочу, щоб було 24 лютого…» . І це її передчуття справдилося. 28 рік від дня народження мусила сидіти у підвалі і слухати вибухи бомб і снарядів, бо Суми прифронтова зона, з якої почався перший день війни.  

У цей день, зранку, збираюся до дітей, радію, що побачу онучку, аж ні, телефонний дзвінок і слова «Війна… Вибухи Київ, Харків, Суми та багато інших міст». Яка війна? Я ж їду у Суми, ні, там уже рашисти танками плюндрують нашу землю, вбивають наших людей. Це дуже важко сприйняти, зрозуміти, що тут зараз у 21 столітті, в Україні війна. 

Ти чекаєш зелених коридорів із Сум, молишся, щоб донька із онучкою виїхали. Ти йдеш в школу, а в школі тиша, діти вдома – тиша, очікування. Починаєш розуміти, що прийшло нове життя – життя під час війни, шукаєш телефони рідних, телефонуєш з єдиним питанням: «Як ви?» 

Багато нещастя принесла війна, важко втрачати рідних і близьких. Моя двоюрідна сестра з чоловіком загинули на початку війни в Харкові під час обстрілів, тітка з дядьком були в окупації, недалеко від Харкова, звідки рашисти обстрілювали це прекрасне місто – місто студентських років.  

Але життя продовжується: волонтерська допомога ЗСУ, донати, очікування гарних новин. Зустрічі з нашими випускниками, які були там, які все бачили, чули і творили своїми руками, головами, здоров’ям. Яких комісували по інвалідності, нагородили медалями, які не забули рідну школу і своїх наставників вчителів. Такі зустрічі незабутні ні для учнів, ні для працівників гімназії.

Вкотре хочеться схилити голову і сказати: «Дякуємо вам, за ваш героїзм, людяність, наснагу»! І душу зігріває думка, що ВОНИ є – наші учні, наші патріоти, наші сини і дочки. Саме вони та рушійна сила нашої ПЕРЕМОГИ, нашої величі, нашої свободи.

За ними майбутнє, за їхніми світлими головами і здоровим глуздом. А ми ще багато років будемо сіяти  «розумне, добре, вічне» у нашій незламній, вільній Україні. І ніякий ворог нам не страшний, ніхто не зможе перемогти націю патріотів, свобододумців, нескорених, люблячих свою землю, рідних.

Я не знаю, коли… Але сонце зійде, вечорове…

І заплачуть дощі понад лонами свіжих могил…

Воріг ниць упаде і пристане на наші умови,

Та простити його навіть в Бога не вистачить сил…

                                                               Богдан Томенчук