Вероніці Ігорівні вже 82 роки, пересувається по будинку на милицях. Завжди думала, що буде спокійна багата старість, але доля розпорядилася інакше.

З 2014 року ми живемо у зоні бойових дій. Не вилазили із підвалів, за ніч було по 130–150 вибухів. Ми рахували. Ми унизу, а військові на горі. 2017 року нас обстріляли, досі дах тече, шифер у дірках. Дали нам по тисячі гривень на вікна, та й годі.

Гуманітарна допомога у нас була від Ріната Ахметова та Червоного Хреста. Вони продукти давали, і хтось мені милиці дав. Дякую, можу ходити по дому та по двору. Далі вже давно не ходжу.

Досі ночами стріляють, я підскакую на дивані. Дуже тяжко це. Я думала, що на старості років краще житиме, а виявилося гірше. Все на здоров'я вдарило, вік такий, а ще й стреси. Розділили людей – ось що жахливо. У мене донька у Донецьку, не може до мене приїхати.

Мрію, щоби було мирно, тихо, добре. Щоб дороги були відкриті, щоб діти та онуки могли приїжджати.