Фартух Тетяна, 11 клас, Верхньосамарський ліцей Близнюківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Хрипченко Світлана Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це випробування, яке змушує стикатися з великими втратами, важкими рішеннями та безперервним стресом. Це все впливає не тільки на економічну систему, але й на населення. Війна завжди приносить страждання мирному народу. «Якби людина вміла задовольнятися тим, що має, а не зазіхати на надбання сусіда, вона б завжди насолоджувалась світом і свободою», - говорив Жан де Лабрюєр.

Ще зовсім недавно про війну я знала з книжок та кінофільмів. Мені не доводилося переживати пекельні жахи війни, чути, як вибухають бомби, як летять ракети, не даючи заснути вночі. Але сьогодні у ХХІ столітті це страшне слово звучить у кожного на вустах. І ми всі на собі відчуваємо жахи цієї страшної війни.

Війна в Україні почалася 24 лютого 2022 року, коли Росія здійснила повномасштабний військовий наступ. За тисячу днів війни, які пройшли від того моменту, Україна та її народ пережили неймовірні випробування, маючи стійкість та мужність.

Весь український народ піднявся на захист своєї рідної землі.  Не залишилося жодної людини, яка б не відчула на собі важкий тягар цього жахіття. Яким же був мій шлях? Що відчула і відчуваю я, випускниця 2024 року?

Мене звати Фартух Тетяна Олександрівна. Я проживаю в селі Павлівка Лозівського району Харківської області. Зараз моя територія проживання є зоною можливих бойових дій. Майже кожен день моя родина чує політ шахедів та російських ракет.

«Страшно думати, що мої діти живуть в такий період», - часто говорить мій тато. «За що повинні страждати мої онуки?» - постійно чую від бабусі. «Що чекає мене в майбутньому, якщо війна не закінчиться скоро?» - запитую я себе.

Перші дні війни були наповнені хаосом і панікою. Особисто я не змогла нормально відреагувати на ситуацію в країні.

Перед війною моя старша сестра та її чоловік мали одружитися. 23 лютого 2022 року вони перебували в Харкові. Коли вночі почули вибухи, звуки ракет, то повинні були терміново покинути все. Гроші, які внесли у готель та ресторан, не мали великого значення. Головне, що повернулися живими.

Зараз багато моїх родичів на війні. Декого з них я вже ніколи не побачу.

Соромно говорити, але більшість моєї «рідні» живе у країні-агресор. Хоча в моєму дитинстві вони милувалися мною маленькою. А тепер я не бачу сенсу з ними говорити. «Ми вас звільнюємо, наші військові не роблять для вас нічого поганого», - чую від них. Після таких слів вся моя родина не спілкується з ними. Слухаючи про те, як вони говорять, щоб ми перейшли на їхній бік, я починаю плакати. Краще я помру на своїй Батьківщині, ніж здійсню зраду!

Протягом тисячі днів війни бої набували різних форм. Важливими етапами є великі битви. Багато міст стали об'єктами кровопролиття. Наприклад, місто Бахмут. Страшно говорити, що на дорозі лежали людські тіла. Багато людей не встигли виїхати, бо російські військові оточили всю територію. Нібито бажали швидшої смерті.

Станом на 2024 рік війна в Україні триває, але дух народу залишається незламним. Тисяча днів війни показала, що українці готові боротися за свою свободу, за свою землю, за своїх близьких. Це не просто боротьба за територію – це боротьба за життя.

Перемога України стане символом незламності. Слава Україні!