Оболоник Світлана, вчитель, Комунальний заклад «Харківський ліцей № 138 Харківської міської ради»

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ми живемо у такий час, коли щастя не в тому, щоб щось отримати, а в тому, щоб не втратити те, що маємо. На душі смуток, наче лежить на ній важкий камінь.

Ворог знищує міста і села, залишаючи за собою руїни і хрести.

Осінь цього року тепла, але ж іноді плаче. Не за літом. Ні! А за людьми, за тими, хто вже сонця не побачить. І це такий біль, але замість того, щоб плакати, кричати, ми всі робимо глибокий вдих і попри все приймаємо нашу сувору дійсність.

Триває війна, а ми живемо так, ніби її немає, проживаючи кожен день однаково. Нічого не змінюється. Змінюються страшні цифри втрат.

Ми всі живі завдяки тому, що хтось віддав своє життя. Всі по-різному переживають цю війну. Це нормально. Ненормальною є лише війна, яка не дозволяє нам жити по-іншому. Всі ми починаємо приймати умови гри і підлаштовуємося під них.

Вона скрізь, і неможливо передбачити, що буде за мить.

…Все ж таки наважилася їхати в Конотоп, на свою маленьку Батьківщину. Сама їжджу вже десять років і завжди насолоджуюся дорогою, вмикаю улюблену музику і вперед. Спостерігаю за природою, за машинами, за неймовірною красою моєї землі, а в середині спокій і неймовірна радість від передчуття зустрічі з рідними. Так було, але не цього разу.

Важка дорога, важкі думки, особливо коли вже минула Богодухів, а телефон сповіщає ракетну загрозу – і вибух! Автоматично тисну гальма і знову повний газ.

Ще тремтять руки, а вже бачу, не доїжджаючи до міста Охтирка, у небі  ракету, яка прямує вбивати. А я одна на трасі, і не можна панікувати:  попереду ще більше ніж 200 кілометрів, але нервовий спазм сидить вже поряд на пасажирському сидінні і я повинна бути сильною.

На блокпосту всіх завели в укриття, щоб перечекати смертельну загрозу. Усе відбувалося так стрімко, що я навіть не закрила машину, тільки схопила ключ та сумку з документами. І всю цю важку дорогу телефон сповіщав: «Повітряна тривога».

…Далі Суми, окружна дорога. І тут я вперше дізнаюсь, що таке ППО. Мені страшно. Я їду швидко й бачу, як відкривають те, що нас захищає і тих, хто це робить. Наші хлопці - наша надія й віра.

І знову думки повертають у минуле. Ми так поспішали все встигнути, що забували насолоджуватися життям. А сьогодні ти мовчки посміхаєшся, а біль ламає кістки. Життя не запитує, чи хочемо ми бути сильними, воно нас змушує бути незламними.

Як страшно дивитися, коли моя п’ятирічна племінниця при перших звуках сирени хапає телефон, шукає додаток і орієнтується, у якій області загроза, куди летить ракета, кому потрібно в укриття.

Як і кожного разу при обстрілах Харкова  вона тобі пише: «Свєта, як ви? На вас летить ракета».

Але кожен новий світанок стирає вчорашнє минуле. Сходить сонечко. Воно ні з ким не воює, а просто світить, і темрява відступає.

Минає день за днем і ми живемо тут і зараз, один раз.

Наше бажання просто жити й цінувати кожну неповторну мить,  заплющити очі і просто полетіти в безтурботність, час швидкоплинний і його не повернути, хочеться всього і відразу, а ми стоїмо на гальмах, не можемо зрушити з місця.

Я впевнена, що скоро з болем і сльозами будемо згадувати все, що довелося пережити: як втрачали тих, хто поклав своє життя за мирне майбутнє, як у лютий холод і неймовірну спеку ми трималися без світла й води, як через відсутність зв’язку не могли повідомити рідних, що живі, як кожної хвилини чекали, що ось-ось кінець.

Цей страшний відрізок нашого життя ми не забудемо ніколи, це просто неможливо, бо він настільки глибоко вже закарбувався в серці кожного, що видалити його несила.

Так, як ти зараз згадуєш свої довоєнні дні, так буде поряд іти й війна, протягом всього життя. Звичайно, щось зітреться з пам’яті, все відбудується, буде народжуватися нове покоління українців, проте спогади залишаться з кожним назавжди!