Кравцова Олександра, 11 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 16 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ділменер Юлія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

 Коли закінчиться війна?

Коли закінчиться тривога?

Коли я зможу спати вдома,

Спокійно підходити до вікна?

Війна. Війна? Ніхто не може в це повірити… Всі думають, це зйомки якось фільму жахів, які ми бачили лише по телевізору і які ось-ось закінчяться.

А коли я була маленькою мені подобалось дивитись з бабусею старі фільми про війну.

Зараз розумію, що подобались не тільки самі фільми, а пояснення моєї бабусі, та атмосфера біля телевізора, коли бабуся готувала щось смачне і ми з чаєм із солодощами сиділи та дивились моменти минулого. Я була вразливою дитиною та досі пам’ятаю яскраві моменти з деяких фільмів, але бабуся завжди могла заспокоїти мене: “Не бійся, онучка, це лише фільм, не все там є правдою, а головне, що все вже минуло. Все в минулому… “

Одним із моїх улюблених фільмів був “Місце зустрічі змінити не можна”.

Чомусь в пам’ять врізався епізод, де один із головних героїв йде по вулиці, а позаду нього на стіні будівлі великими чорними літерами написано “Бомбосховище”. І мені, дитині, тоді здавалось, що це страшне темне місце в холодному підвалі, де нічого немає, тільки щури, бігаючи по цементінй підлозі.

Хто б міг подумати, що мені прийдеться спускатись в таке темне приміщення не один раз зі своєю бабусею та улюбленою тваринкою Ніхтою.

Назвала я нашу собаку так, бо вона чорна, а в прекладі з грецької її ім'я означає “ніч”. Багато про що я міркувала та згадувала, особливо часто я уявляла собі образ війни, начебто це жива істота.

І там, сидячи в бомбосховищі, і прийшла до таких висновків.

По-перше, війна – це темрява. Непроглядна темрява. Морок. Не тільки із-за того, що завжди темно, ніч, страх, а із-за того, що ти не бачиш виходу. Ти хочеш вірити в те, що зараз за помахом чарівної палички весь цей жах закінчиться, але мозком ти розумієш, що казка скінчилась ще там, в дитинстві, коли ти вірила в чарівниць та рожеве майбутнє.. Ніч. Завжди темно й страшно.

Ця дзвінка тиша у комендантську годину, це страх підійти до вікна, вийти на вулицю. А в домі навпроти ні одного віконця, що світиться, ніби всі втекли або повмирали. Це стискаюча серце темрява без усяких ознак життя…

По-друге, війна – це біль. Біль у всіляких її проявах. Раніше я не задумувалась над тим, що душевний біль можна фізично відчувати. Але коли ти дивишся в очі маленької дитини, якій неможливо пояснити чому сигнал сирени такий гучний та монотонний, коли майже помираєш з відкритими очима після чергового бомбардування, то відчуваєш відчайдушний біль, з яким не можеш впоратись.

По-третє, війна – це чужина. Чужі люди, чужа мова, чужа далека країна.

Ти не знаєш, як іноді себе поводити, що можна сказати, а де краще промовчати, ти не можеш планувати свої дії, а головне – ти завжди відчуваєш себе відкинутим від бурхливого життя, завжди чужа. Я хочу прокинутись в своєму ліжку, яке пахне моєю хатою, тим особливим тонким ароматом свіжості, пудри, легких парфумів.

Я хочу прокинутись в своїй сонячній кімнаті, де у віконці побачу велике листя каштану, почую спів птахів, голоси дітей на вулиці.

Я хочу почути знайомі з дитинства звуки посуду, відчути запах смачної їжі, насолоджуватись кожним моментом життя в моїй хаті. Я втомилась від чужого менталітету, до вічних пристосувань, вживань, починань. Я протестую: у мене протест душі, тіла, почуттів.

На жаль, все що я можу робити, як в дитинстві, це плакати, ридання стискають груди, але не приносять спокою надовго. І ти нібито доросла, але не в силах стримувати себе.

Багато разів я задавала собі питання ’’Чому”? Чому саме в моїй країні , в моєму улюбленому місті, де ще вчора я з друзями пила смачну каву з солодощами в парку, трапляється це жахіття?

Вмирає багато людей, а я, на жаль, не можу змінити ситуацію. Чому? На це “чому” майже немає відповідей.

Війна. Війна? Ніхто не може в це повірити… Але коли ти бачиш зруйновані будинки твого улюбленого міста, коли дізнаєшся, що у твоїх знайомих, родичах вмирають люди, яких ти знала, коли не можеш робити все, як раніше, ти починаєш вірити в страшне…