Перед ранком були сильні, гучні вибухи на Кульбакинському аеродромі - аж до нас було чутно. Ми полякались, звісно. А потім по радіо чи по телефону - я вже не пам'ятаю, звідки - передали, що почалась війна. Там такі вибухи були, такі вогнища горіли, було дуже страшно!

Була взаємодопомога сусідів. Дівчата з нашої місцевої влади в перші дні війни оточили нас турботою: допомога, все було. Хліб нам давали, пайки. Усім було тяжко. 

Найстрашніше було, коли починали бомбити. Касети летіли на наші будинки - будинки руйнувались, вікна вилітали. Саме в такі моменти було дуже страшно. Переховувались у підвалі, за диваном, за стінкою - по-різному було.

Рідних тут немає нікого - всі роз'їхались. Я залишалась на місці - думала, якщо щось станеться, то я разом зі своїм будинком... Їхати не було куди, не було з чим, та і якось страшно. Кажуть, що вдома і стіни лікують. А може, ми тут потрібні були. Як все залишимо, то хлопцям не буде кому пиріжка подати, борщику зварити. Вони нам перші дні дуже допомагали, заспокоювали і завжди поруч були. А ми всім, що було, ділились навіть на вулиці, робили донати. Ми дуже здружились, стали одним цілим. 

Хочеться, щоб війна скоріше закінчилась нашою перемогою, щоб було тихо, щоб можна було спокійно спати і бачити всю свою родину, своїх сусідів. 

Хочеться чистого неба без вибухів, оцих «мопедів-шахедів», щоб ми собі жили спокійно, як хочеться жити, щоб все у нас було добре. Хочеться миру і тиші – оце основне, а решта буде. Тоді і здоров'я налагодиться.