Син прийшов о четвертій ранку і сказав, що почалася війна. Старший пішов у зміну, бо він військовий, а менший пішов у тероборону. До квітня ми тут були - повзали, бо воно літало. Важко було, бо на голову летіло з усіх сторін: не знаєш, хто й стріляє. 

Я не думала нікуди їхати, але мене старша онука посадила і повезла до Німеччини. Чужа країна, чужа мова, чуже все, не наше. Приїхали додому - а тут своє все. Богу дякую, що будинок цілий. Тільки господарські будівлі розбиті, а так - все ціле. Проживемо якось. 

Наша староста дуже всім допомагає, намагається вникнути у життя кожної людини. Вона ніколи не забуває, коли б не звернувся до неї, завжди надає допомогу і щось порадить. 

Звати її Наталія Федорівна. Вона дуже щира, відповідальна людина. У неї дуже багато друзів, знайомих. Завдяки їй ми отримуємо і допомогу гуманітарну. Село було під обстрілами, то багато розрухи, будинки стоять розбиті. Вона кругом допомагає, і це основне зараз.

Я кожен місяць отримую гуманітарну допомогу продуктову. Будматеріали давали, два куби дров виписували, бо в мене пічка є, а так - у мене газ кругом. За польською програмою допомогу видавали. Зараз поки нічого немає. Фінансова допомога тільки один раз була, а продуктова - кожен місяць. Хліб безкоштовно, але я не беру, бо в мене проблеми з ногами - я на палиці не сильно куди піду.

Найбільший страх - за дітей, за онуків, за село. Мої два сини і онучка воюють, то мене страх не покидає поки що. Чекаємо перемогу.

Я хочу, щоб мир був і мої онучки навчались, щоб професію здобули – це основне зараз. Їхнє життя мене цікавить. Тільки щоб сини та онучка повернулись живі, щоб була перемога. Як всі повернуться, то буде життя, буде все добре.