Дмитренко Дар’я, 11 клас, Херсонський загальноосвітній навчально-виховний комплекс № 11

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бессараб Антоніна Анатоліївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ці 1000 днів війни промайнули дуже швидко, але я  все ще дуже добре пам’ятаю один день - 24 лютого. Ще на початку лютого стало відомо, що у Криму базується величезна кількість російських військових та озброєння, нібито у них «навчання». Я та мої батьки не придали цьому великого значення, ніхто і уявлення не мав, що наступного дня, похмурим ранком, розпочнеться повномасштабна війна.

24 лютого о 5:00 годині ранку ми прокидаємося від телефонного дзвінка. Це була моя бабуся. Вона говорила, плачучи: «Війна розпочалася, Харків горить».

Моя мама спочатку не повірила, стала розпитувати бабу. Виявилось, що вже о 4:00 ранку з Криму летіли ракети на нас. Знайома, у якої донька живе в Харкові, прийшла до баби ще темним ранком і розказала, що Харків бомблять. Ми були розгублені. О 6:00 годині ранку ми сиділи за столом і дивилися телевізор. Кожен канал транслював новини наживо. Ми дивилися, як величезні затори машин виїжджають з міст у яких розпочинаються бойові дії, і все ще не могли в це повірити. Я пам’ятаю, що ми хотіли поснідати гречкою, але ні в кого крім мене не вийшло її з’їсти.

Батько одразу сказав: «Треба виїжджати». Моя мати проти була, вона заперечувала: «Як я можу все це залишити? Їдьте без мене!».  

А я  у той час переписувалася з однокласником. З 23 лютого закінчувалося дистанційне навчання, ми були готові завтра іти до школи. Не розуміли, чому ще вечором 23 числа вчителя надіслали завдання і покликання на онлайн-уроки. А 24 стало все зрозуміло. Мій однокласник писав, як бачить людей через вікно багатоповерхівки, як вони спокійно ідуть кудись по справам. Здавалося, люди ще не усвідомили, що почалася війна. Спочатку ми вирішили прибрати погреб, щоби раптом що сховатися там. Ми жили у приватному будинку і в дворі мали невеликий погреб. В ньому були старі банки, як і пусті, так і заповнені. Разом стали розчищати місце в погребі: тато був унизу, піднімав для мене з мамою банки, а ми їх брали та клали на землю.

Як раптом ми чуємо перші вибухи. О 8:00 лунає вперше мною почута сирена. Ми панікуємо, але вирішуємо спуститися в погреб і зачекати там, доки не стане тихо.

Сирена довго гуділа, ми вслухувалися в вибухи і рахували скільки разів бахкало. Це били Чорнобаївський аеропорт. Коли стихло, ми вибралися з погребу, ніхто з нас вже не хотів там більше бути. Татові дзвонить знайомий, він каже: «Танки пруть через Каланчак, будуть Херсон брати». Тоді все стає зрозуміло. Батько ледь як вговорює мою маму їхати, але після цього виникає інша проблема - собаки. Якщо з малим псом не було проблем: узяв під пахву та повіз з собою, то з великим собакою у нас виникли труднощі. Ми не знали до цього моменту як поведе себе великий собака, адже ніколи не перевозили його в машині. Але все обійшлося: пес був дуже розумним та тихим в багажу машини, на відміну малого собаки, який дуже сильно скиглив у мене в руках.

Так ми і поїхали. Зібрали найважливіші речі, кинувши все інше. Закрили дім, літню кухню, гараж та поїхали на машині на Черкащину.

Поїздка була виснаженою. Величезні затори, які я ніколи не бачила раніше, під звуки скиглення собаки дуже втомлювали, звуки вертольотів насторожували, а з прочитаними новинами в інтернеті ще і засмучували. Так ми і дібрались до Черкащини, до рідного села тата, де нас прийняли рідні дід з бабою. Я ніколи не зможу забути цей день. Він не тільки для мене, а для всіх нас - став переломним моментом у нашому житті.