Котяш Вікторія, 10 клас, Сарненський Ліцей №1 імені Т.Г.Шевченка

Вчителі, що надихнули на написання есе - Турик Ірина Ростиславівна, Аврамишина Тетяна Мирославівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Колись усе було зрозуміло. Бабуся розказувала, що ворогами були німці, які мучили та вбивали людей, забирали їх майно, палили їхні домівки. Хоча, деякі з них чомусь роздавали шоколадки, за «німецькі гроші» купували молоко та яйця. Тому кожного року ми святкували 9 травня – День Перемоги, коли всі дякували ветеранам, щось їм обіцяли, дарували квіти.

Самі ж ветерани завжди стояли мовчки, чомусь навіть ніби трохи розгублено. І в очах стояли сльози. Завжди…

Але у лютому 2022 все було чомусь не так. Тато вночі швидко зібрався та побіг на службу. Через пів години передзвонив мамі, вона уважно подивилась на мене і промовила «Доця, почалася війна». Ми були змушені  покинути свою домівку через загрозу обстрілів. Я не могла повірити у реальність, яка здавалась страшним сном. Не могла прийняти те, що, можливо, більше ніколи не зможу побачити рідних. Були тривоги, літали літаки та ракети. Ми переїхали до знайомих, подалі від міста.

Пам’ятаю погріб тьоті Наталі, у якому я разом із її доньками сиділа, закутана у ковдру, на мішках з бараболею. Її пухнастий кіт Босяк сидів у мене на колінах та заспокійливо муркотів. Ми всі чекали батька.

Мій батько – військовий. Я багато разів разом із друзями спостерігала, як вони проводили навчання, їздили на полігон. Мій батько виконував обов’язки в АТО. Тому, ще у 2014 році, я чудово розуміла і переживала події, які відбувались на сході нашої держави. Він рідко про щось розповідав, але я знала, що він зі своїми друзями не дасть образити нас. В один з вечорів у перші дні повномасштабного вторгнення, дорослі тихо розмовляли, зачинившись на кухні. В основному говорили чоловіки, а наші мами плакали, дивлячись у темні вікна. Коли тато прийшов до мене, я його обійняла та по-дитячому, наївно запитала: «Що мені робити?»

Він уважно подивився на мене, пригорнув та промовив: «Навчайся, доню, навчайся всьому. Навчайся та пам’ятай». Тоді я не зовсім зрозуміла, що він мав на увазі.

16 березня 2022 року близько 22 години я вперше відчула, що таке війна. У той час я сиділа біля вікна, пила гарячий чай і побачила у вікні спалах, а згодом почула страшний вибух. Усі дуже злякались і побігли в укриття. Тоді вперше моє містечко зазнало удару ракетою «Кинджал». Але моторошний приліт був ще і 25 червня 2022 року, унаслідок якого, на жаль, загинули люди.

Уже добігає тисячний день війни. Я вчуся. Я навчилась, що слід робити по тривозі, знаю, де найближче бомбосховище та де лежить тривожна валіза.

Я навчилася користуватись турнікетом, знаходити вихід із критичних ситуацій, розуміти тривожні погляди мами та короткі поради батька. У моєму телефоні стоїть додаток, і я вмію прислухатися до неба. З однокласниками ми влаштовуємо ярмарки, де продаємо солодощі, приготовлені власноруч, а зароблені кошти передаємо на потреби Збройних Сил. Ми даємо концерти для травмованих та поранених бійців, щоб підняти їх настрій.

Я по-новому навчилась товаришувати зі своїми однокласниками. Під час тривоги, сидячи з ними у бомбосховищі, ми підтримуємо один одного та віримо у краще…

Учителі нас навчили виходити на вулиці нашого міста та вшановувати Воїнів, які повертаються додому «на щиті». Ми розуміємо, що не у всіх наших однокласників живі рідні. Я знаю, що таке хвилина мовчання та кому вона присвячена, тому щоранку о 9 годині вшановуємо пам’ять усіх захисників, які загинули у цій страшній війні.

Одна тисяча – це багато. Одна тисяча днів та ночей – це ще більше. Це могла бути тисяча найкращих світанків у житті, навіть після ночей з найдовшими та найстрашнішими тривогами. Тисячу разів щоранку я в телефоні віталася із друзями та переконувалась, що у них все добре.  Але я — оптимістка.  

Я вірю у наш народ, у наших людей.  Вірю, що ця війна закінчиться нашою перемогою та на наших умовах!  Вірю, що все буде Україна!