Кобилєва Ольга, вчитель, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 26 Харківської міської ради"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Цей ранок 24 лютого 2022 року я ніколи не забуду. Ще до третьої години ночі я спокійно працювала над презентацією, готуючись до чергового робочого дня. Зима, холод… Але навколо панував спокій. Світ здався таким ясним, наповненим звичними радощами, де жодна хмара не могла затьмарити повсякденного життя. І навіть на думку не спадало, що щось може змінитися. Та раптом – вибух. Він розірвав цей ілюзорний спокій.

Темрява зимового ранку наповнилася гучним гулом і страхом. Страхом не за себе, а за сина, який солодко спав у своєму теплому ліжечку. Серце закалатало: що далі? Що робити? Куди бігти? Де шукати прихисток?

Паніка охопила місто. Черги у супермаркетах, дзвінки від рідних, налякані діти, що мали йти до школи... Але десь глибоко всередині жевріла іскорка надії. Я намагалася заспокоїти себе: це не може бути правдою. Це якась жахлива помилка, яка скоро мине. Ми обов’язково повернемося до нашого буденного життя, яке ми, на жаль, не вміли цінувати.

Ми не розуміли тоді, що кожна хвилина в спокої, кожен сміх дитини – це справжнє щастя.

З кожним днем війни ми вчилися новому. Ми навчилися цінувати одне одного більше, ніж будь-коли. Навчилися бачити радість у дрібницях і насолоджуватися кожною миттю, проведеною з близькими. Але водночас перед нами поставало питання: як жити далі? Як навчати дітей, коли навколо – руйнування? Голос у голові безперестанку повторював: головне – це зберегти життя.

У ті дні ми знайшли нові сили в молитві. Ми зверталися до Бога з проханнями про захист наших рідних, про мир і спокій. Здавалося, що тільки віра допоможе вистояти.

Нашим прихистком стала школа, де я працюю вже шостий рік. Ці стіни стали для моєї родини фортецею, що захищала нас від жахіть війни. Люди, які були поруч, стали новою родиною. Ми разом переживали найскладніші моменти, і це допомогло не втратити віру. Коли бачиш, що іншим важче, ніж тобі, забуваєш про свої страхи. Починаєш допомагати, підтримувати словом і ділом.

У такі моменти розумієш: наше завдання – не лише вижити, а й допомогти іншим вистояти.

До війни, наприкінці 2021 року, я завершила навчання за програмою соціально-емоційного та етичного навчання від університету Еморі. Я й не підозрювала, що ці знання стануть моїм порятунком у дні, коли тривога й страх оточували нас з усіх боків. Ці навички допомагали швидко заспокоювати дітей, дарувати їм відчуття безпеки. Спокійна мама – спокійна дитина. Мій син не боявся. Його першою реакцією на вибухи стало бажання захистити своїх друзів – він спішно зібрав усі свої м’які іграшки у рюкзак, аби їм не було страшно. І це зворушило мене до глибини душі.

Як батьки, ми маємо дати дітям те, чого самі в ці хвилини так прагнемо: відчуття захищеності, тепла, уваги.

Ми намагалися продовжувати жити: навіть у підвалі читали книги з ліхтарем, малювали, грали у настільні ігри, робили все, щоб час минав швидше і діти відчували бодай частинку нормального життя. Я зрозуміла, що страх – не наш союзник. Його треба подолати, щоб жити далі. Я вчилася знаходити нові сенси, допомагати іншим і бачити радість у дрібничках. Кожен день війни вчив мене цінувати це життя.

Як і багато інших українців, я пережила безліч страхів. Страх втрати рідних, постійну тривогу за життя семирічного сина, який виріс у цих обставинах.

Два місяці ми не знали нічого про брата мого чоловіка, який пішов захищати Україну. Щодня я молилася за чоловіка, поліцейського, і за батьків, які провели сім місяців під окупацією. Біль кожної сім’ї став і моїм болем, але одночасно це об'єднало нас усіх в одну велику родину. Ми навчилися стояти непорушною горою один за одного. Я ніколи не думала залишити свою країну. Жодного разу не виникло бажання поїхати за кордон.

Я люблю свій Харків – "залізобетонний" Харків, який вистояв під важкими ударами. Це місто стало символом незламності, так само, як і вся наша Україна.

Вірю, що ми впевнено крокуємо до перемоги. Ми відбудуємо наші міста, наші школи, наші будинки. Відновимо своє життя і будемо жити краще, ніж до війни, бо тепер ми знаємо справжню ціну миру. Моя віра незламна. Я обіймаю серцем кожного та кожну, хто зараз у цій боротьбі. Віра – це наша найсильніша зброя на шляху до перемоги. І хоч ми не раз чули, що "втома – це нормально", ми знаємо: відпочинемо потім. Зараз – працюємо заради нашої спільної мети.