Мене звати Олена Михайлівна. Ми втратили все, приїхали на нове місце, виїзд з фільтраціями, психологічний стрес, тому що дитина не пішла до російської школи и пережила півтора року терору, тепер ми тут, батьки там, частина душі там..... А жити треба зараз, чоловік на нулі на Донецькому напрямку в ЗСУ.... Життя на паузі.

Ми в перший день війни були вдома, були свої плани, зранку проснулись від вибухів в Мелітополі, зайшли в чати – побачили повідомлення, що до школи діти не йдуть. Зайшли в новини – побачили, що почалася війна. Було страшно, спочатку сину нічого не говорили, думали – якось " все пройде". Потім сіли і розповіли, але сказали, що це ненадовго, і це не страшно, нас типу не торкнеться, але на другий день через наше селище пішли всі танки на Маріуполь, зʼявилися блокпости, і військові з автоматами...... і говорили тоді дитині все поетапно.

Найстрашніше – день перетину кордону і фільтрація на КПП Колотіловка, коли забрали дитину на допит, а я залишилася сама з обшуком авто.

Зараз якось справляємося.... Я пішла вчитися на психолога.... Дитина почала звикати до школи. Вдячні викладачу.

Не було нічого в окупації, ні звʼязку, ні води, ні ліків, а ще було треба їздити до батьків і їх забезпечувати в селі. Піднімали і згуртовувалися зі всіма знайомими, знаходили муку, генератор, медикаменти, пальне. Вода з джерела.

Ми нічого не змогли забрати зі свого дому, а зараз там живуть російські військові.