Мені 35 років. У мене чоловік і двоє дітей. Проживаємо у Миколаївській області, місто Снігурівка.
24 лютого прокинулись від телефонного дзвінка родичів, що війна. Ми з чоловіком не знали, що робити, куди бігти, що з собою брати. Потім чекали і думали, що робити далі. 25 лютого над нашим містом вже літали вертольоти окупантів. Через наше місто зі сторони Херсона рухалось багато нашої техніки. Наші відступали. Було дуже страшно і ми не знали, що нам робити далі. Приблизно 19 березня у наше місто заїхали окупанти і захопили наше місто.
З 19 числа у нас - ні світла, ні зв’язку, ні води. Ніякі магазини і організації не працювали. Ми чекали на визволення до 23 березня. Тоді вже стало неможливо.
Ми боялися за життя своїх дітей. Було постійно чути вибухи. Діти лякались, сиділи у підвалі. Ми вирішили виїхати з нашого містечка і поїхати до родичів у Кривий Ріг. І до цих пір знаходимось тут.
На початку війни закупились продуктами. Люди у перші дні розкупили всю продукцію з магазинів. Там залишились лише морозиво, чіпси та інші малопотрібні продукти. Окупанти у березні порозтрощували всі магазини. Мабуть теж шукали їжу.
Страх - все це бачити. Військових, які пересувались по місту і біля будинків проїжджали. Ми не знали, що у них на думці. Плюс обстріли: ракети пролітали над будинком, ми переживали за своє життя.
Виїжджати боялись, бо чули, що розстрілюють людей. Деяких людей не випускали, у деяких людей позабирали автомобілі. Ми вирішили їхати на своєму авто на свій страх і ризик. Залишили все, що було нажите. Їхали полями. Через Баштанку попрямували на Кривий Ріг.
Референдум у нас на днях відбувся. Шокували люди, які змінили своє ставлення до України, перейшли на російську сторону.
Шокувало те, що руйнують усі адмінбудівлі. Ми залишили все, що було нажито і поїхали у невідомість. І тепер не знаємо, чи вціліє щось. Це теж шок. Надіємось, що повернемось додому та все відбудуємо.
Думаю, що війна до весни закінчиться. Хочу повернутись до свого міста та відновлювати те, що там залишилось. Будемо налагоджувати побут.