Я з міста Краматорськ Донецької області. Жили ми нормально. Я не можу сказати, що нас хтось пригнічував. Мені 63 роки.

В перший день війни я була сильно обурена. Ніколи не думали, що таке може бути. Було образливо до сліз.

Мер міста запропонував виїхати, бо будуть бої. У мене син інвалід другої групи, і залишатись там не могли. Аптеки позакривали. Більшість магазинів були закриті. Лікарні теж, більшість лікарів виїхали. 

Я не хотіла виїжджати, а син наполягав. Тому ми і виїхали. Чоловік залишився вдома. У нас свій будинок. Там же собаки, шкода їх залишати. 

Ми виїхали ще у квітні місяці. Зараз там видають гуманітарну допомогу. Буває таке, що немає світла і води. Ну, в основному, вода і світло є, а газу немає. У нас свій колодязь у дворі, тому проблем з водою немає. Зараз ще частіше обстрілюють Краматорськ. То було тільки вночі, а зараз і вдень. 

Поки всі рідні живі-здорові. У Бахмуті у нас родичі, але вони теж виїхали. Залишились тільки тітка рідна з дочкою, так вони цілодобово сидять у підвалі. Зв’язку з ними немає. Деякі родичі у Києві. Інші у Краматорську залишились і нікуди не виїжджали. 

Ми виїжджали евакуаційним автобусом від нашої церкви. У Кривому Розі зняли квартиру. Люди нас прийняли дуже добре, велике їм дякую. 

Як закінчиться війна і все буде ціле, то це добре. А як зруйнують, то тоді не знаю. Навіть не можу сказати, що буде.