Сім'я у мене велика: дружина, внучка, один син на фронті, інший під Києвом працює, робота з комп'ютерами пов'язана. 

Ми в Маріуполі жили під цими бомбардуваннями, і зрозуміли, що не можемо там більше залишатись. Ми в підвалі були - 300 осіб. Там і чергування військове було, ми охороняли своє бомбосховище, але я зрозумів, що неможливо там більше бути. Голими руками ми їх не візьмемо. Треба кудись їхати. 

У нас біля Маріуполя дача була. Ми хазяйновиті, тому були запаси. Були труднощі з водою, газом, світлом. Люди об'єднались. Ми терпіли і сподівались, що це все мине. Себе заспокоювали, що скоро все це закінчиться. Але інформації у нас не було спочатку. Це вже потім принесли генератори, і ми почали дізнаватися якісь новини. 

Труднощі ми долали. Ми збирали сніг. Ми жили 300 осіб у підвалі, і не було води. Ми, чоловіки, побудували туалет. Бігали, сніг збирали, воду носили питну, ходили в Маріуполі до кринички. Виживали якось. 

Найбільш складно було те, що людина не знає, як вчиняти, щоб вижити. Маріуполь зруйнований в пух і прах. Ми вирішили кудись рухатись, тому що залишатись просто м'ясом ми не хотіли. 

Мене три рази Боженька рятував. Розірвався снаряд біля нашого сховища. І я на кілька сантиметрів опинився нижче, ніж хлопець, який позаду біг. І його посікло осколками. Це страшно було. 

Найголовніша складність, що війна йде в нашій Україні. Хотілося б жити на тому місці, де народився. Ми звикли до свого міста.

Мене шокувало, що коли ми були там, у Маріуполі, то наш народ, здебільшого молоді чоловіки, не розуміли толком, що відбувається. Вони випивали. В Маріуполі була така обстановка, що ввечері краще не ходити. До мене прибігають: там чоловік лежить, і там теж. Побили їх. Вони були нетверезі. Так, труднощі, я розумію, але їх потрібно долати, а не горілкою запивати. Я звик із труднощами боротися.

Так хотілося щось зробити. Перед війною показували, як готують коктейлі Молотова. Я казав: "Ходімо, хоч якось їм нерви потріпаємо". Можна було б організувати якийсь рух. Я подвижник. Я не міг сидіти на місці. Якби було якось усе більш організовано. А як це зробити, якщо сильно бомбили? Багато людей зневірилося, переживали. 

Ми виїхали 18 березня з Маріуполя. Дружина вела щоденник, коли ми їхали. Довго добирались на захід України, тому що там у дружини сестра є. Мою машину пошкодило вибухом, розірвалась поряд бомба. Було розбите скло. В квартирі є саморіз, і я вирізав з ДСП тоненькі пластини, поставив їх замість вікон. 

Просувались ми дуже повільно. Три дні стояли на Мангуші: не могли проїхати, тому що колона була велика. У Василівці ми стояли майже цілий світловий день. Нас попередили, що заміновані переходи, і вже колона зневірилась, і почала розвертатись у зворотній бік. І тоді їхав наш український військовий в машині, і каже: "А що ви стоїте тут усі? Чому ви розвертаєтесь? Там же є проїзд, я вас проведу". Прямо як Мойсей. 

Коли ми приїхали в Запоріжжя, місяць не миті, брудні, нас так прийняли! Я так радів! Труднощі можна всі подолати, аби тільки сила духу і віра була.