Мальчук Евеліна, 10 клас, Заклад загальної середньої освіти "Бузаківський ліцей" Камінь-Каширської міської ради Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Козюра Микола Вікторович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Яке ж просте слово, а таке страшне... Скільки ж в ньому сліз, скільки крові! Як багато болю, горя, розрухи й смерті воно несе...

І тепер це не лише термін в підручнику з історії, а наше сьогодення.

Мені тринадцять, це був ранок. Я прокинулась і потихеньку збиралася до школи, та навіть не уявляла, що можу більше туди не повернутись. Все було, немов у тумані, та навіть так мені, як і всій Україні, ніколи не забути, що сталося того зимового ранку. Я сиджу, закутавшись у ковдру, батьки метушаться по дому, збираючи одяг, документи, ліки...

Поруч сестричка і маленький братик, що перелякано озираються  то на маму, то на тата... Всюди шум та безлад... Паніка. А в новинах гучно, і з таким же страхом  сповіщають: "Почалась війна". Це справді сталося...

Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року сталася подія, що сколихнула весь світ. Здавалося, що це сон, просто кошмар, що от-от закінчиться. Та перші вибухи змусили повністю прокинутись і зрозуміти  - це все насправді. Ті, хто називав себе нашими "братами" просто зараз йдуть в Україну.

І в них є мета: знищити. Їх готували до цього, а нас ні. Ми не знали, ніхто не вірив...  

Війна завжди забирає, вона може тільки нищити, нівечити, вбивати, залишаючи після себе лише попелище. Ох, як багато вже зникло в її бездонній пащі... Дитина більше ніколи не пригорнеться до мами,  не побачить тата, хтось уже не зустріне сина, дочку..

Ніщо вже не буде як раніше. Життя безлічі людей розділились на "до" та "після".  

Гіркий плач.., Прапор... Синьо-жовтий прапор майорить на вітрі. Процесія повільно просувається до місця призначення. На її чолі той, хто більше ніколи не встане. Він заснув.. Назавжди поринув у сон... І він не чує того плачу, для нього все закінчилось, йому більше не болить... Я була там, я знала цю людину.  Він не заслуговував на це, але все ж, його немає, він вже давно десь там, далеко. Його пам'ятають, люблять і  оплакують...

Він герой, як і всі, хто ніс цей тягар перед ним та після нього... Вони наші янголи, захисники й охоронці, що навіки в наших серцях.

Багато людей мусило тікати від війни. Вони були змушені покидати свої домівки і бігти... Бігти так далеко, наскільки можливо.  Моя тітка родом з Сумщини, вона жила там разом із сім’єю. Пам’ятаю їх великий будинок, в якому тільки закінчили ремонт. Він досі пустий, сім’я виїхала за кордон. Можливо, вони повернуться, а може й ні. Я цього не знаю, не знають і вони. Хтозна, чи є куди повертатись.

Вже третій рік ми обороняємо наш дім. Третій рік кривавих протистоянь.  Третій рік ми боремось за нашу свободу, наше майбутнє.

Скільки сил покладено в цю війну, скільки життів, скільки молитв за ці життя... Наша сила - в єдності! Без тилу нема фронту. У найскрутніші часи наша громада, наші люди не злякалися, а дали відсіч. Кожен допомагав, чим міг: хтось грошима, а хтось їжею, одягом, медикаментами, займалися волонтерством,  просували збори.

Всі наполегливо працювали, і завдяки цьому ми зараз  тут. Ми - сила!

В їдальні моєї школи готували для наших захисників. Жіночки нашого села пекли, пакували і відправляти. Приготовані з любов'ю хлібобулочні вироби радували наших військових. Також проводили збори та акції. Недавно ми всім селом збирали картоплю, щоб купити дрони для наших захисників.

Цей челендж підхопило багато сусідніх сіл, і багато військових отримали потрібну допомогу.

Час летить, і мирні довоєнні дні стають лише далекими спогадами... Як же хочеться повернутися туди, побачити тих, кого більше немає... Це лише нездійсненна мрія, що залишилиться в маленькому куточку мого серця. Тому ми повинні боротись. Вперед, і тільки вперед. Ми вистоїмо,  тому що за нами - правда, а в серці - Україна!