Дубенко Гарик, 1 курс, Державний навчальний заклад "Золотоніський професійний ліцей" 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Танська Наталія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни, болю, горя, втрат, суму, страждань, поневірянь. Війна… У цьому слові – біль і розпач матерів, стогін поранених, плач сиріт. Це чорна ганебна сторінка в історії людства, події, від яких мимоволі здригнешся і тихенько помолишся, щоб такого більше ніколи не сталося.

Війна – це не тільки минуле, але, на жаль, його сьогодення.

Сьогодні сонячний теплий осінній день. Тиша і спокій. Легенький вітерець ніжно шелестить у вітах ще зелених дерев. Я гуляю на подвір’ї, милуюсь красою природи, а сонячні промені лагідно зігрівають мене, ніби нагадують про те, що незабаром настануть холоди.

Затишно, тепло, спокійно, а думки, як хмарки, пливуть одна за одною і непомітно поринаю в минуле, таке близьке і таке далеке…

Курахів… Маленьке красиве містечко з чистими широкими вулицями, розкішними парками, алеями, будинками, школами, підприємствами. Скрізь багато людей, одні поспішають додому, інші – неспішно прогулюються; ось молоді мами з візочками, школярі зграйками весело щось щебечуть. Звичайний буденний день.

Я теж поспішаю додому, щоб швидше повчити уроки, а потім з хлопцями гайнути на прогулянку, бо так хочеться поганяти в м’яча. Весело, радісно…, а час летить так швидко, та й дні зимові короткі. І я біжу додому.

У квартирі тепло, затишно, пахне смачною вечерею, а  на плиті шипить чайник і наповнює кімнату ароматом чебрецю та м’яти, нагадуючи про тепле літечко. Ми сідаємо до столу, вечеряємо, неспішно смакуємо запашним чаєм з улюбленим печивом і розповідаємо мамі про те, як пройшов день, мріємо, плануємо.

Ніч, темрява, тиша. Та вмить все змінилося: в небі – гул літаків, вибухи, спалахи пожеж, крики людей. Страшно, моторошно.

Наспіх одягаюсь і біжу східцями, нічого не розуміючи, а на подвір’ї метушаться люди, злякані, розгублені, викрикуючи: «Війна! Війна!». Що робити? Куди бігти? Як врятуватись? У місті страшенний гуркіт, рев моторів, пожежа. Я у відчаї. Швидко з родиною біжимо у підвал, шукаючи прихистку.

Тут тісно, мов у рукавичці, жінки плачуть, налякані дітки туляться до батьків. Ледве віднайшли куточок біля віконця, трохи опанувавши себе, вирішуємо, що залишаємося тут, вдома.

Почалось інше життя неспокійне, тривожне. Мама працює, ми з братом  навчаємося, я – у школі, брат – у технікумі. Та однієї ночі ворожий снаряд попав у мою школу, бахнуло так, що шибки повилітали у будинках. А вранці ми побачили величезну чорну руїну з купами цегли, бетону, скла. Тепер у нас дистанційка вдома, та виття сирен змушувало бігти у сховища.

Так я вчився восьмий клас. Тривоги почастішали, прильоти руйнували все, знищуючи до тла.

Багато жителів залишали свої домівки і їхали, їхали, тікаючи від війни. Моя родина вирішила: треба виїздити звідси, та куди податися, де знайти прихисток. Так ми приїхали на Черкащину у село Благодатне. Добрі люди надали хатину, допомогли налагодити побут. Треба ж якось виживати. Я продовжив навчатися у  9 класі місцевої школи. Згодом ми переїхали в Золотоношу, маленьке містечко на Лівобережжі, поступив у професійний ліцей.

Мама з старшим братом влаштувалися на роботу. Життя поступово налагоджувалося, та війна нагадує про себе виттям сирен, вибухами, ревом у небі ворожих шахедів, ракет.

Скільки ще буде таких чорних днів і ночей, скільки гинутимуть наші захисники, люди, діти, знищуватимуться міста і села; скільки буде ще пролито гірких сліз материнських, дитячих, жіночих? У відповідь – німе мовчання, безнадія, гіркота і пустота.

Та вірю: найтемніша ніч перед світанком. Настане час – згинуть вороги, і над головою буде безмежне, чисте небо.

І буде завтрашній мирний день, якого  чекали із надією і радістю. Тож хай ніколи не повториться той жах, назва якому – війна.