У нашому селищі залишилася менш ніж сотня жителів. Це старі й молоді мами з дітьми. Немає ні магазинів, ні аптек, ні громадського транспорту. Ми виживаємо в зруйнованих від обстрілів будинках.

Осколки залітали в кімнату, а я їх під ліжко закочувала.

З чоловіків у нас у сім'ї тільки 12-річний Кирило. Він допомагає по господарству. Тільки ремонтувати будинок сенсу немає. Зробиш ремонт, а воно знову прилетить і все розіб'є.

На вулицях дітям гуляти небезпечно, дорога вся засипана осколками снарядів і кулями.

Ми самі дивуємося, як ми тут виживаємо.

Звичайно, з війною селище вимерло, усі, хто міг, поїхав, залишилися «найстійкіші». У нас тут була і ферма, і тракторна бригада. А зараз усе спорожніло.