Виїзд із Харкова обернувся довгою, нескінченною, важкою подорожжю без ясного пункту призначення

Ми спали в своїх ліжках. Посеред ночі я прокинулася від жахливого сну. Я довго плакала і заснула приблизно о 3 ночі. Через пару годин ми всі прокинулися від звуків вибухів. По вулиці біг чоловік і кричав, що війна почалася. Мій чоловік сказав збирати речі, а я й поняття не мала, що збирати. Потім ми поїхали до його мами, а згодом вимушені були поїхати з Харкова взагалі.

Ми їхали 3 дні в машині. Були жахливі затори, було дуже холодно, ми не знали, чи нам вистачить палива, ми взагалі не знали, куди ми їдемо. Моя сестра їхала в машині попереду, перед цим вони з донькою блукали в тунелях метро. Всі були дуже виснажені. Ми не встигли взяти з собою достатньо їжі. В магазинах було пусто, була лише червона риба і ще якісь дорогі товари. Ми майже не їли, економили.

Коли ми їхали і були у відчаї, на одному з блокпостів військовий дав моїй доньці маленький смачний пряник. Я пам’ятаю це і зараз. А ще пам’ятаю, що у машині під сидінням досі лежить сокира. Ми не знали, що нас чекає в дорозі, тому підстрахувалися.

Більш за все мені запам’яталося, коли чоловік ще в Харкові поїхав волонтером відвезти мішки до будівлі адміністрації на площі, і в новинах я побачила, що туди прилетіла бомба. Я дзвонила, але телефон не відповідав. Потім виявилося, що вони приїхали через 10 хвилин після вибуху, і віддавати мішки вже було нікуди.

Зараз ми живемо разом з чоловіком та дитиною, але сестру та батьків я не бачила вже майже півроку.

До війни я займалась дизайном на фрілансі. Зараз я продаю морозиво.