У свої вісімнадцять Владислав добре знає, що таке прильоти ворожих снарядів і ракет. Йому з родиною вдалося виїхати подалі від ворожих військ, та найбільше за все він він мріє повернутися додому. 

Моя сім'я – це я, брат та мама. Того дня, коли ми дізналися, що почалася війна, я був на навчанні, потім нас відвезли додому. Навчався я в Чубарівці - це Пологівський район. Коли я дістався дому, то люди вже бігали туди-сюди. Ми теж бігом побігли по магазинах... 

Потім минуло, напевно, дня два-три - і в нас відключилося світло. Згодом пропали вода і зв’язок. Воду нам з пожежної частини привозили. Світло добували завдяки генераторам - у людей вони були. Електроенергії у Гуляйполі немає і до цього часу. 

Ми вирішили виїжджати з міста, коли просиділи в підвалі сутки – з двох дня до трьох наступного дня. Максимум вилазили по харчі. В цей час у місті велись страшні бої. Мене сильно шокували саме прильоти.

Коли прилітало, було дуже страшно. Один раз був приліт в лікарню, було неймовірно гучно. Ми були в підвалі - підвал аж здригнувся.

Виїжджали ми зі знайомими на машині. Спочатку виїхали на Гуляйполе, а там нас автобуси евакуювали на Запоріжжя. Тоді там було більш-менш спокійно, але зараз уже - не дуже.

Найбільшими труднощами для нас стали переїзди з місця на місце - це було тяжко. Хотілося б залишатися в своїй домівці, а зараз, як безхатьки, тиняємось по країні. 

Зараз я навчаюсь дистанційно і дуже сподіваюсь на мир. Я б хотів бачити своє майбутнє насамперед мирним, а не таким, як зараз. Це точно.