Стадник Анастасія, 15 років, учениця 9 класу НВК № 131, м. Дніпро, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Лакомова Людмила Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна… Я все своє свідоме життя боялася цього слова. Ви спитаєте: «Чому ж, Насте?» . Відповідь дуже і дуже проста.

З раннього дитинства любила слухати різні історії і байки від свого прадіда Михайла, який воював на фронтах Другої Світової війни. Дідусь розповідав, як страшно було сидіти в окопах, коли кулі свистіли над головою. Він завжди мені казав: «Ніколи не лишай когось у біді і завжди допомагай людям, ким би вони не були».

Цю фразу я запам’ятала і часто згадаю її. Тим паче сьогодні це, як ніколи, актуально.

Не думала, що і в моєму житті буде війна. А тепер уявіть собі картину…Ранок… Сонечко сховалося за хмарки, лунає звук будильника, до мене біжить мій пес, бо знає, що зраз ми підемо на прогулянку перед шкільним насиченим днем. Я іду в кімнату до батьків і чую від мами одне лиш слово, після котрого моє серце пропустило удар. «Почалось», - сказала матуся. Я одразу зрозуміла, про що вона говорила, бо з новин знала, що путін почав збирати армію на кордонах росії та України. Трішки заспокоївшись, пішла на вулицю зі своїм песиком.

Ми не встигли пройти і ста метрів, коли почули гучний вибух зі сторони центра в моєму місті. Рашисти скинули бомбу. Озирнувшись навколо, побачила людей, які кладуть у багажники своїх автомобілів валізи, заспокоюють дітей і швидко кудись їдуть.

Війна…Не думала, що вона можлива у двадцять першому столітті. Гадала так до переломної дати, яка поділила життя на «до» та «після». 24 лютого, близько четвертої ранку, почався наступ російської армії. Ці нелюди стали бомбити все: лікарні, будинки, торгові центри тощо. Батьки сказали, що залишатися тут дуже небезпечно, тому що армія орків почала наближатися до мого міста. Ми з мамою і молодшим братиком зібрали речі, узяли все необхідне та вирушили ближче до Західної України. А якщо бути точнішим, у Чернівці. Я дуже засмутилася, тому що не хотіла лишати свій дім, друзів, тата і дідусів з бабусями. Але ж вибору в мене не було.

По дорозі бачила багато військових із ЗСУ, які стояли на блокпостах. Це викликало в мене паніку, бо розуміла, що життя цих людей під загрозою. А вони ж чиїсь сини, татусі, дядьки…Їдемо далі. Матуся для мене просто героїня, бо рятувала нас із братиком, хоч за кермом авто так далеко ніколи не їздила.

Спитаєте, який найстрашніший момент був для мене? Мабуть, тоді коли низько-низько над нами пролетів рашистський винищувач і скинув бомбу неподалік на одне із підприємств Тернопільщини. Ще раз зробив коло над нами. Злякалася дуже, але не подавала виду і намагалася заспокоїти братика. Коли ж ми, нарешті, дісталися до точки призначення, волонтери допомогли нам знайти житло, надали все необхідне.

І тоді я почала замислюватись над питанням: А що ж я можу зробити для своїй Батьківщини?. Про це ми з мамою запитали у волонтерів . Вони відповіли, що зайві руки під час плетіння маскувальних сіток для військових не завадять. І вже наступного дня ми з ненькою попрямували допомагати іншим. Між нам кажучи, була просто вражена, коли побачила кількість охочих. Там перебували як дітки десяти років, так і бабусі, яким уже за сімдесят. Хтось приносив гуманітарну допомогу, а саме: теплі речі, консерви, засоби гігієни тощо. Інші разом плели темно-зелену сітку. Усі були чимось зайняті. Бачила також, як волонтери-психологи пропонували свої послуги тимчасовим переселенцям. Деяким це було вкрай необхідно, тому що під час війни моральне і психологічне здоров’я людей погіршується, і їм потрібна допомога.

На хвилинку відірвавшись від свого зняття, ще раз подивилася на всю цю картину. «Ми незламні, коли працюємо разом »,- згадались слова дідуся. І зараз я розумію,що він мав рацію. Пишаюсь, що я українка. Моя держава переможе і наш народ їй допоможе. Слава Україні!