Маргарита з чоловіком вийшли пішки з маріупольського пекла. Врятували те, що вважали найціннішим, – шістьох котів і собаку. Окупанти на блокпостах дивились на них як на божевільних.

Мені було тоді 37 років. Я з чоловіком жила в центрі Маріуполя, біля площі Свободи. Дітей у нас немає. Є шість котів та собака. Коли почалася блокада, ми не спускалися у підвал, бо не могли кинути наших тваринок. Провели три тижні на лінії вогню. 

Обстріли були дуже щільними. Горів наш будинок, сусідні теж. Ми спали з вогнегасником, щоб мати можливість хоч якось рятуватися. Було дуже важко. Ми не мали їжі й заощаджень, та, коли почалася паніка й усе переставало працювати, усі гроші, які в нас були, ми витратили на котячий корм. Якось виживали. Добували воду. Чоловік ходив до джерела в Приморському парку. Знаходили якось харчі. Друзі нам допомагали, сусід. Ми згуртувалися та виживали втрьох. 

15 березня люди почали виїжджати. Ми виїжджати не планували, бо розуміли, що з тваринками це неможливо. Ми не мали автомобіля, але в нас було декілька квартир, і ми розраховували на те, що зможемо перебігати з однієї в іншу та якось рятуватися. Але це виявилося нездійсненним, тому що вийти за межі двору було нереально. На вулиці ми ходили на відстані 20 метрів одне від одного, щоб не загинути разом. Комусь треба було повернутися, щоб подбати про наших тваринок. 

Ми шукали варіанти виїзду, намагалися домовитися з людьми. Оскільки не було зв’язку, не могли зв’язатися з родичами, які могли б нас врятувати. Вони жили далеко, в інших районах міста. Чоловікові прийшлося йти на той бік, де стояли росіяни, по проспекту Миру. Декілька разів він потрапляв під обстріли, але все минулося, і він повернувся додому живий. 

Прилітали «Гради» нам під будинок. Вирвало всі двері, вікна. Одні двері вдарили мене по голові, я знепритомніла, але тяжких поранень не зазнала. 

Обстріли були такі, що ми навіть не виходили з дому. Вмовляли собаку, щоб вона всі свої справи робила в туалеті. Це було важко, але вийти було нереально - обстріли не припинялися. 19 березня на моїх очах міна влучила в сусідній будинок, де були люди. Скло з вікна полетіло мені в обличчя. І мені знову пощастило: я навіть не поранилася. Закрилася рукою. Але ми бачили, як горять та кричать ті люди в охопленому вогнем будинку. Це був уже не перший приліт. Але щоб люди горіли і так кричали – ми до того не чули. Хоча трупи лежали на вулиці. 

Чоловік якраз ходив на бік росіян – сподівався попросити машину в однокурсника. Коли йшов, прощався зі мною, ніби ми бачимося востаннє. Але йому вдалося повернутися. Я не знаю, як його там не помітили. Однокурсник відмовив нам у машині. Чоловік зайшов, і я сказала: «Ти ж розумієш, що ми тут помремо без машини?» І ми вирішили перейти в іншу квартиру - біля морського ліцею. Вирушили туди під обстрілами разом із котами і собакою. 

Коли ми виходили, то розуміли, що залишаємо все наше життя. Усе, що було. Ми 15 років прожили в цій квартирі, і не взяли з собою нічого. Тільки документи, тварин, трохи води… Ми навіть залишки харчів забули від цього стресу, поки ловили котів та запихали в сумки. 

Відстань у два кілометри ми долали понад годину. Йти виявилося просто нереально. Цей шлях мені й досі сниться. Було дуже страшно. Ми йшли, а навколо літали снаряди й лунали вибухи. І жодної живої душі. Тільки трупи лежать. Усе горіло, а ми йшли. Зупинялись через кожні два-три кроки. Ця сумка з котами була настільки важкою! Ми навіть не уявляли, наскільки це буде складно. Я про одне думала протягом усього шляху: «Якщо прилетить, то нехай ми загинемо всі разом». Я дуже боялася лежати з відірваними кінцівками, бачити, як помирають мій чоловік і тваринки та розуміти, що ніхто нам не допоможе. А ніхто б і не допоміг, бо люди просто не виходили з домівок. Були тяжкі обстріли. Літав російський бомбардувальник. 

Ми намагалися не по проспекту йти, а дворами, і бомбардувальник із авіабомбами кружляв над нами. Якось доповзли до найближчого під’їзду, а там двері зачинені на ланцюг зсередини. І ми пішли до іншого під’їзду, а літак усе кружляв. Там були відчинені двері. Зайшли і побачили труп людини. Не могли його ні переступити, ні перестрибнути. У нас була переноска з котом, важка сумка, собака… І ми просто зупинилися: будь, що буде. Прилетить авіабомба – то будемо біля під’їзду. Яка вже різниця? І літак скинув цю бомбу, але не на нас. І ми пішли далі. Дісталися до квартири. 

Ми там провели дві доби. Їжі в нас не було, ми не їли. Намагалися знайти хоч якийсь спосіб вибратися з Маріуполя. У тій квартирі було вже трохи спокійніше, ніж на площі Свободи, і ми більш-менш могли пересуватися, шукати машину. Не знайшли, і вирішили виходити пішки. Люди, які були в підвалі морського ліцею, надумали вибиратися, і ми пішли з ними. Але відстали, тому що йшли з котами, а люди були без багажу. Зрештою, весь шлях ми подолали самі. Якось дійшли до блокпостів. 

Окупанти мене не впізнали за документами. Вони бачили на фото в паспорті нормальну жінку, а в реальності було якесь жахіття. Я посивіла, і взагалі, була в такому вигляді – нічого спільного з моїм фото. 

Та все-таки нас пропустили. Я сказала: «А як ви вважаєте – в таких умовах пробути 3 тижні? Звісно, я не буду схожа на своє фото». Там перебувало багато стареньких людей, на візках – усі, хто не знайшов машину для виїзду, йшли пішки до блокпоста, сподіваючись, що буде якийсь автобус на Мангуш або Білосарайську косу. Дуже багато було людей, і всі чекали. Але був тільки один автобус, і ми розуміли, що з тваринками туди ніяк не потрапимо. І тут прилітає якесь… Мені здалося, що то міна прилетіла в поле. І весь цей натовп розбігся, хто куди. Там залишився візок з-під будівельних матеріалів. Ми туди поставили наш багаж із котами і побігли. З візком було вже легше. 

Дорогою зустріли медсестру і хлопця з Ємену, який навчався в нашому медуніверситеті. Поставили у візок їх сумку і пвшли вчотирьох. Уже після комендантської години добралися до Мелекіного. Шукали якогось прихистку на ніч, але нам відмовляли. Мабуть, тому, що в нас коти. 

Зустрілася нам компанія напідпитку. Там був один колаборант, який сказав, що в нього свій готель невеличкий. Він співпрацює з окупантами і не може нас залишити на вулиці, тому що до нього будуть питання. Запропонував безкоштовно переночувати в приміщенні без умов, без опалення. Але нам було вже все одно. Ми не відчували ні рук, ні ніг. Я взагалі не знаю, як нам вдалося подолати цей шлях. 

Вранці нас забрали родичі на Білосарайську косу. Там були нормальні умови, хоча селище було в окупації. Було світло, їжа. Провели у родичів шість днів. Окупанти приходили, як до себе додому. Обшукували нас, розпитували. Одного разу явилися «ДНРівці» з автоматами. Один із них був у балаклаві, і мені він відразу не сподобався. У нього був такий погляд… Він вирішив мене обшукати. Завів в окрему кімнату, сказав роздягнутися й обмацав повністю – за зачиненими дверима. А я розуміла, що мій чоловік і дядько перебувають поряд, але там - окупанти з автоматами. І якщо тут, у зачиненій кімнаті, щось страшне буде відбуватися, я мовчатиму, бо не хочу, щоб убили мого дядька і мого чоловіка. Але все минулося. Мені знову пощастило. Окупант просто дихав перегаром мені в обличчя, обмацав мене, але відпустив. Звісно, нічого не знайшов. І ми вирішили виїжджати з Білосарайки, тому що неможливо було залишатися серед тих людей. Домовилися, що нас вивезуть до Бердянська, а звідти будемо добиратися своїм ходом. І я написала на українському форумі про себе.

З’явилося повідомлення, що є машина в Бердянську. Заправлена. З дірками, але на ходу. І є техпаспорт. Ми можемо сісти й поїхати до Запоріжжя, а там передати машину, і далі вже кудись добиратися по українській території. Це було навіть дивно. Я просто не вірила своєму щастю. Але сталося стільки дивних співпадінь, було стільки везіння серед цього жахіття! Тому я вирішила, що ми все-таки поїдемо і заберемо цю машину. Ми припускали, що там може бути небезпечний вантаж – взагалі, все, що завгодно. 

Не було зв’язку, тож ми просто прийшли за вказаною адресою у приватний будинок. Нам віддали машину. Сказали, що на ній маріупольці евакуювались. Вони виїжджали на двох машинах, і ця була посічена уламками, вся в дірках. Не було лівого скла з боку водійського місця. А це важливе скло. Вони плівкою затягнули вікно, але водій не міг бачити, що відбувається зліва, тож вони не ризикнули їхати цією машиною. Просто залишили її сторожу, віддали ключі, техпаспорт. Це був недешевий Volkswagen. Новий, тільки пошкоджений. 

Окупанти на блокпостах розуміли, що машина чужа, тому що чоловік водив механіку, а це був автомат, і він не міг призвичаїтися. Машина постійно здригалася, і це було помітно. Окупанти неодноразово запитували, чому ми на чужій машині, а потім дивилися на нас, як на божевільних, коли ми їм показували шість котів і собаку. Вони бачили, що в нас немає жодного майна в машині. Взагалі нічого немає, крім тварин. І нас просто відпускали, тому що взяти з нас було нічого.

Зрештою, ми дісталися аж до Тернопільської області. Друзі нам зателефонували і сказали, що тут хата є, дають переселенцям. Люди тут дуже добре ставляться. Друзі нам обрали одну хату з трьох, найкращу. Підготували її для нас. Сказали, що можемо приїхати і просто тут жити. Так ми опинилися в Тернопільській області.

Я вважаю, що війна триватиме до трьох років. Тому що ресурсів не вистачить. І я боюся, що вона закінчиться не так, як ми сподівалися всі ці два роки. Будуть втрачені території. Не так усе райдужно.

Про машину часу мрію. Якщо навіть станеться диво і ми переможемо – це буде велика перемога, але неможливо буде повернути ті сотні тисяч втрачених життів і поламаних доль. Це дуже великі втрати. Я би просто повернула минуле, щоб не було всього цього. А якщо ми про реалістичні мрії, то хочу, щоб відродився Маріуполь, відродилася наша країна, щоб наші люди повернулися додому та жили щасливо. Але щоб усі жахи війни жили в пам’яті поколінь. Щоб українці пам’ятали, яке горе нам принесли росіяни.