Корнієнко Вікторія

11-Б, Коломацький ліцей Коломацької селищної ради Богодухівського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Павинська Любов Миколаївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Ранок двадцять третього лютого. Я з сестрою поспішаю до школи. Здається, що у цю мить сонячні промінчики світять якось особливо, по-новому, немов натякають: скоро весна…

Ми, сповнені позитивних емоцій, швидко долаємо сходи і прямуємо до класу. А тут гуде, наче у вулику. Усі обговорюють новину про визнання росією самопроголошених «ДНР» і «ЛНР» та які це може мати наслідки. Навіщо такий крок?!. Урок історії перетворюється у справжнісіньку дискусію. Незчулися, як він добіг кінця. А за ним швидко промайнули і всі інші уроки.

Дорогою додому ми з подружкою домовляємося зустрітися завтра, плануємо цікаву прогулянку. З думкою про неї я провела весь вечір та всю ніч: ніяк не могла заснути. Такою невиспаною і розгубленою наступного ранку мене заскочили мамині слова: «Збирай речі, почалася війна». Розум ще до кінця не усвідомлював почуте, проте жахлива і шокуюча інформація невидимим диким струмом пронизала усе моє тіло.

І я майже одразу зрозуміла, що під загрозою мої рідні, які перебували у Харкові (у місті вже точилися бої). Реальність сприймалася важко.

Учора був такий чудовий і спокійний день, а вже сьогодні всі сидять у підвалах з дітками, домашніми тваринками і у молитвах до Бога просять усе це зупинити.

У той час мій тато і тітка з родиною шукали можливість, щоб виїхати до нас у село. На заправках були черги. Люди, рятуючи себе і своїх близьких ( самі того не розуміючи ), створювали величезні затори.

Ми були в паніці. Неймовірними зусиллями намагалися зберігати спокій. З полиць магазинів змітали майже все. Жах огортав душу виттям сирен і новинами телемарафону. Тоді кожне повідомлення: “Як ти?” означало: “Я люблю тебе, бережи себе”.

Як маленькими в дитинстві ми з братом і мамою лягли разом, міцно обійнявшись про всяк випадок, а раптом щось…

Ранком ми дізналися, що тітці з родиною вдалося виїхати з міста. А тато на зв’язок так і не виходив…

У новинах транслювали обстріляні машини, і ми, пильно вдивляючись у кожну, боялися побачити нашу, червону, з татом…

Вечоріло. Телефонували родичі. Центром селища пройшла колона танків. І тоді я зрозуміла, що під загрозою і моє життя…

Новин від тата не було. Ми не знаходили собі місця. Остання баночка заспокійливого спорожніла. Раптом тихесенько, майже непомітно відчиняються двері нашого будинку і на порозі з’являється тато! Ми раділи так, як ніколи до цього!

Минуло дванадцять днів. Військові тримали оборону. Уся країна стала єдиним цілим. Цивільні допомагали чим тільки могли. Ми донатили, збирали передачі, мама плела маскувальні сітки.

Готуючи на кухні, я почула розмову тата. Телефонували з військкомату, його призвали. Цю інформацію татусь подав нам без негативного підтексту, і я легко прийняла її, розуміючи, що так треба.

Збираючи речі, мама плакала, тато з кимось спілкувався по телефону, а я… Я не пам’ятаю, де я була та що робила: все тоді ніби пливло перед очима.

Військовим вдалося відігнати ворога подалі від міста.

Ми не бачили тата три місяці, а сьогодні він мав приїхати всього на 5 хвилин. Ми навчилися жити в таких умовах. Навчилися цінувати кожну мить життя, розуміючи, що вона може бути останньою. Життя зараз схоже на маленьке зернятко в калюжі темряви війни.

Душі безневинних беззахисних дітей стали прикрашати зоряне небо вночі. Всі, вбиті злом війни люди, споглядають зараз на нас із високих небесних царств. У їхніх душах вічний спокій і тривога за майбутнє.

Минає 559-й день повномасштабної війни… Я не знаю, коли вона закінчиться. Але я точно знаю: перемога буде за нами. Безмежно вдячна нашим ЗСУ.

Тримаймо стрій!

Слава Україні!

Героям слава!