Ковалик Інна

11 клас, Брилівський ліцей Виноградівської сільської ради Херсонського району Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Кілочок Валентина Анатоліївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

24.02.2022, 4:40... Усі прокинулися від ранкового дзвінка, татові зателефонував знайомий зі словами : «Збирайтесь, війна почалась ...». Це був жахливий ранок, ранок повномасштабного вторгнення російської армії. Налякані батьки почали збирати документи, необхідні речі, ліки. Мама одразу ж поїхала за продуктами. Магазини порожніли на очах, за лічені хвилини всі полиці були пусті. Поки мами не було вдома, я продовжувала збирати речі, не знаючи, що брати, що на нас чекає. Я вийшла на вулицю відкрити ворота , мама заїхала в двір і почалось ... 7:50 пролунала перша серія вибухів. Було гучно та страшно. Шум літаків. На 55-км траси Херсон-Армянськ, так званому «П’ятачку», розгромили колону ЗСУ після авіаудару рф. 9:20. Над нашим будинком пролетіло 3 ворожих бомбардувальники в бік населеного пункту Брилівка. На наших очах падали бомби ... 5 потужних вибухів. Піднявся великий стовп диму, щось загорілося. Це був черговий авіанальот на колону наших військових, які несли варту біля залізничного моста. Тоді ми ще не знали, що там полягло багато хлопців.

9:50 Через лісосмугу, яка знаходилась неподалік моєї вулиці, на БТРі мчали розгублені юнаки. Вони роздягалися на ходу, викидали автомати та тікали, не знаючи куди. Моя сусідка, тітка Марина, на свій страх і ризик прихистила хлопців. Їх було шестеро. Шестеро – від 18 до 25 років. Через пару годин двох забрали рідні. Ми розуміли, що про це ніхто не повинен був знати (знала тільки наша родина та ще один сусід).

Жінка доглядала за нашими воїнами протягом місяця, та й ми також не стояли осторонь: тато носив їм теплий одяг, продукти, консерви, словом, допомагали, як могли.

Як мені пізніше стало відомо, на іншій вулиці ще одна жінка також дала прихисток двом хлопцям, але пробули вони там недовго, місцевий колаборант здав, повідомивши про це орків, які після цього наче б то забрали їх у полон…

Того ж першого дня, вже ближче до обіду, в село зайшла ворожа колона. Тата викликали на роботу ремонтувати їхню техніку. «Було страшно, вели до ангару під дулом автомату, перевіряли всі кишені...», – повідав тато. Ближче до вечора задля нашої з сестрою безпеки батьки вирішили вивезти нас до хресної, щоб у разі нічного обстрілу ми могли сховатись у підвалі. Так як у родині двоє маленьких дітей, було прийнято рішення відразу спуститися у запілля. Було дуже холодно, спали одягнені, аби хоч трішки зігрітися, укривалися двома ковдрами. А по трасі з 01.00 всю ніч, немов таргани, лізла ворожа техніка. На ранок ми повернулися додому.

Другий день війни. Оборона Антонівського моста. Військові рф прорвали оборону Херсона, чимало наших полягло. Рух через міст заборонено. Що робити? На правому березі залишилися діти – студенти навчальних закладів.

Батьки їхали, а їх нещадно розстрілювали, не звертаючи увагу, чи були дітлахи в машинах, чи ні. Так загинула родина з с. Виноградове.

Потім, коли орки вже взяли Херсон під свій контроль, можна було спостерігати десятки розстріляних машин, які, ніби примари, ще довго нагадували про вторгнення ворога на український південь.

Антонівський міст… До Херсона рукою подати. До незалежного вільного Херсона. Та, на жаль, поки не досягнути лівому берегу жаданої волі. Мама мене з сестрою вивезла знову до хрещеної, тільки тепер до Польщі, а сама повернулася додому, бо не може або не хоче з татом покидати свою домівку, але і до сьогодні чекають деокупації.