Вакал Дар’я

10-А клас, Запорізька спеціалізована школа з поглибленим вивченням іноземної мови №7

Вчитель, що надихнув на написання есе: Свідунович Таїсія Степанівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Війна-це найстрашніше, що сталося зі мною та всіма громадянами України за останнє десятиліття, справжня трагедія, невідана раніше. Ми насолоджувалися життям у вільній, мирній та розквітаючій країні, не хвилюючись за нашу безпеку і навіть не підозрювали, що такі жахливі та безжальні події можуть статися в сучасному світі. Жили з думкою, що наше покоління зможе спокійно розвиватися та допомагати Батьківщині, але всі надії були зруйновані в один момент, коли ми почули звук першого вибуху за вікном. Кожен українець та українка відчували страх, розпач та безпорадність, хвилювання за своє життя та безпеку близьких людей. Усі ми пережили цю подію по-різному та отримали жахливий досвід, про який не хочеться згадувати навіть зараз, коли минуло майже два роки з початку вторгнення. Але я вважаю, що кожна історія є важливою, бо таким чином ми все більше дізнаємося про хоробрість та нескореність українського народу, шлях незалежності та сміливості, і звісно, про біль українців з різних куточків нашої країни. Я також хотіла б розказати свою історію війни.

Ми з родиною жили звичайнісіньким життям та проводили багато часу разом. Звісно, кожен з нас мав власні проблеми, але ми також мали шляхи їх вирішення. Займалися улюбленими справами, зустрічалися з друзями, жили в рідній квартирі, училися, але ніколи не думали, що всім нам прийдеться пережити такі складні часи. Я лягала спати з думками про світле майбутнє, а прокинулася від звуку воєнних літаків, які пролітали прямо над моїм будинком. Тато забіг до моєї кімнати та оголосив про початок повномасштабного вторгнення росії в Україну. Я декілька хвилин мовчки сиділа на ліжку, не вірячи в почуте, просто не усвідомлювала, що таке може статися в моєму житті. Тоді, о шостій ранку, ми всі разом слухали звернення нашого Президента й не знали, що станеться через годину, хвилину чи навіть секунду. Мої друзі з різних областей України почали розказувати про жахи, які відбуваються в їхніх містах.

Але коли подзвонила моя бабуся з міста Приморськ та повідомила, що прямо перед будинком, в якому пройшло все моє дитинство, стоїть російська воєнна техніка, я усвідомила, в якому пеклі опинилася наша Батьківщина.

У той самий день я вперше почула сигнал повітряної тривоги, цей звук навіював справжній жах та мурашки бігли по шкірі. Я ще ніколи не почувалася настільки розгубленою та безпорадною, мені хотілося прокинутися та зрозуміти, що все це було страшним сном. Весь вечір ми просиділи в сховищі, яке знаходилося біля мого будинку, небо за обрієм горіло червоним. Найсумнішим було те, що тільки в той момент я зрозуміла, якою щасливою була, що в моєму житті було абсолютно все. Мені здається, що в такі миті, коли не знаєш, як складеться майбутнє, ми всі подумали про щасливі моменти минулого, які не цінували.

Цей найтяжчий перший місяць війни ми пережили разом, намагалися знайти щастя в дрібничках, але також стали набагато сильнішими. Весь народ України згуртувався та зрозумів цінність волі й свободи слова, саме це допомогло нам вистояти. Кожен допомагав як міг, і кожна дрібничка була важливою.

Поки наші збройні сили боролися за незалежність, ми фінансово допомагали армії, збирали одяг та спорядження, підтримували людей, які постраждали та приїхали з окупованих територій. Мій дідусь навіть став донором крові для наших захисників.

Усі близькі мені люди залишилися в рідному місті, ми не хотіли покидати рідний дім навіть під час небезпеки. Ця війна показала світові наскільки українці волелюбні, відчайдушні, віддані своїй Батьківщині. І хоча ми з родиною все ще живемо в Запоріжжі, наше життя кардинально змінилося. Уже другий рік ми не ходимо в школу, що дуже засмучує мене. Ми, на жаль, проводимо найкращі роки підліткового життя за екранами ґаджетів. Також зараз наша буденність стала набагато небезпечнішою , ми дуже часто чуємо вибухи, але за цей час уже встигли адаптуватися до цих диких звуків та знаємо, як поводитися в надзвичайних ситуаціях.

Майже всі з мого оточення перейшли на спілкування українською мовою, тому що зрозуміли важливість національної ідентичності.

Мова є дуже важливою для українців, вона зберігає нашу історію, традиції та досвід пращурів, допомагає передавати ці знання наступним поколінням. Я вважаю, що без мови та культури, український народ не зможе існувати. Саме завдяки збереженню нашого слова, ми допомагаємо країні та наближаємо її до перемоги.

Отже, моя історія війни – це не тільки страждання, а й зразок сили нашого народу. Це історія про любов, підтримку та допомогу в найскрутніші часи. Я впевнена, що завдяки вірі в щасливе майбутнє та в нашу Батьківщину, справжнє світло переможе темряву.

“Борітеся – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая!” – писав Тарас Шевченко.