Борова Сніжана, 10 клас, Лугинський ліцей Лугинської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Бовсуновська Тетяна Павлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Сніжана. Хочу поділитися з вами, як я провела 1000 днів війни.

Коли все почалося, мені було дуже страшно, мучили думки про те, що буде зі мною та моєю сім’єю, що нас чекає у майбутньому. Ревли літаки, лунали тривоги, а на вулиці темно, немов суцільна ніч. Але згодом всі почали звикати. Так, у нас на Житомирщині зараз відносно спокійно, за що ми дякуємо захисниками. Хоча є тривоги, пролітають ракети тоді, коли ми в школі, коли спимо, проводимо час з друзями та батьками. 

Мене хвилює питання: як живуть люди в інших областях України, де обстріли, вибухи, де живе постійний страх за свою домівку, за рідних, за своє життя?

Ми в укритті...Наче спокійно, інколи весело. Ми чекаємо відбою. Хто ж знав, що це стане звичним явищем? Але в душу заповзає страх: як там наші воїни? У холоді, під дощем та в спеку, зі зброєю в руках. Можливо, саме в цей час хтось прощається з життям чи потрапив у полон, де треба на колінах просити про один дзвінок додому, якщо ти, звісно, ще живий... Адже вони віддають найцінніше — своє життя, щоб ми могли здобути освіту та повернутися зі школи у свої домівки. Не легко бути наодинці з думками... Проте говорити про те, що думаєш, можна довго, і міркувати можна довго, але головне — не забувати дякувати нашим хлопцям та дівчатам за своє життя, за те, що спиш у своєму ліжку, за те, що вчишся у своїй школі, сидиш за своєю партою разом з кращою подругою...

Якими були ці тисяча днів? Різними. І сумними , і веселими. 

За цей час ми з братом стали сиротами. Спочатку пішов тато, через рік — мама... Так сталося. Ніхто не винен. 

Звичне життя стало новим. Неспокій в країні, неспокій в душі... І постійні думки про те, що відбувається. Може, таке воно, доросле життя? Якщо чесно, я не знаю. Від поганих історій нікуди не дітися.

А хороше? Звісно, було. Це люди, що поруч. Це друзі, які не дають сумувати, які є частиною нашого життя, рідні по життю та за покликом серця. Це теплі літні вечори на лавці рідної вулиці. Це розмови, це плани на майбутнє. Одне на всіх, у мирній країні. Бо кожен з нас — це Україна. Ми всі Україна!