На момент російського вторгнення я спала. Прокинулась від сильних взривів і від шуму ракет чи реактивних літаків. На той час не дуже розумілася. Вікна в нас виходять на аеропорт. Це було дуже страшно. Я відразу зрозуміла, що це війна. Давай будити чоловіка. Він прокинувся, хвилин 5 походив по квартирі і сказав мені, що я це все придумала і щоб лягала спати. Сам ліг і продовжив храпіти.

На той час я бігала по квартирі і збирала документи.

Через пів години чоловік теж зрозумів, що то війна, прокинувся і пішов за машиною, щоб вивозити дітей. Я зібрала документи, розбудила дітей, посадила їх в ванній дівчатка 8 і 12 років) і наказала, що вони дорослі і якщо з мамою щось станеться(тепер згадуючи і плачу) вони повинні друг другу допомагати. І я побігла на роботу. Нас зібрало керівництво і ми виявились не виїздними. Поки чоловік заправляв машину міст розробили, прийшлось дітей відправляти з родичами.

І так ми з дітьми 3 місяці спілкувалися тільки телефоном. Були дуже важкі часи.

Приходилось по 3 діб знаходитись на роботі. Працюю в лікарні. Фронтова зона.Особливо психологічно важко в ночі, дуже сильні обстріли. Декілька разів просто посідала, що ця ракета летить в наш дім.

А перед очима діти, які залишаться без матері.

Дякуючи волонтерам з гуманітарною катастрофою не стикнулися. В перші дні війни, так, коли зайшла до супермаркету, а там один одинісінький пакет муки і той житнього. А коли води в нас не було. По 2 години за водою в черзі стояли.

Зараз ми вже разом з дітьми. Вже 2 місяці.

Приємним моментом було, коли хлопчик ЗСУ віддав мені свій талісман.

Слава богу в мене є робота. А от чоловік остався без роботи. Мені моя робота подобається, так зарплатня маленька, щоб утримувати сім'ю, але в людей і того немає. В мої роки вже щось важко міняти.

Є речі, які нагадують мені про трагічні події, що розпочалися 24 лютого 2022 року - позбирала осколки в кабінеті і зберігаю.