Лідія Андрівна в своєму поважному віці важко перенесла евакуацію з Оріхова, а тепер у Запоріжжі неспокійно спить – дослухається до вибухів і плаче за рідною домівкою
Мені 77 років. Я жила в центрі Оріхова у квартирі, діти - в Запоріжжі.
Ми довго в Оріхові були, на лавці сядемо з сусідкою – і балакаємо. А потім як почало гепати, то ми спочатку в підвалах ховались, а тоді виїхали до Запоріжжя. Щойно ми звідти виїхали, то були вибухи - там у школі хлопець загинув. А ми під таке не попали, слава Богу.
Маршруткою. Ми з речами ледве добігли до маршрутки! Вони гепають, летить повз нас, і водій як помчав! Нас дві чи три людини було в автобусі, а дорогою він людей набирав у Комишувасі й ще десь.
Ми вже старенькі, тому переїжджати було важко, та й взагалі тяжко жити. Не знаю, чим воно закінчиться. Ми ж такі люди, що вже багато й пожили, а покращення все нема. В Оріхові 80% міста зруйновано. У нас у будинку з вулиці теж уже скло посипалося, балкони позривало.
Шокувало, що вони, ідіоти, напали на нас. Були брати наші, а тепер отаке коять!
Хіба ж можна таке робити з мирним народом? Ми наживали його все життя, а тепер в Оріхові що робиться! Це просто жах! І ні кінця ні краю не видно.
Один страх, страх і страх. Вдома гепає, а в Запоріжжі гуде й гуде сирена. Тут не так стріляють. Хоча б ночами сплю, та й то – переживаю. Лягаю і думаю, чи встану вранці. А в Оріхові взагалі не можна перебувати.
Я дуже хочу вже додому - плачу від того, як хочеться додому. А мені здається, воно й не закінчиться. Якщо вони таке коять! Я думаю, що, мабуть, не закінчиться війна, доки не розгепають усе. Та якби ж уже закінчилася!
Хочу, щоб не було війни: щоб вернулися додому, понаводили лад. А може, в когось не буде й куди вертатися, бо в мого онука снаряд упав прямо в літню кухню. Вони, бідненькі, не виплатили за ту хату. Ми все життя трудилися, а тепер ось таке. Дуже важко жити.