Чірва Поліна, 10 клас, Комунальна установа Сумська спеціалізована школа I-III ступенів № 9 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рева Наталія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Світає. Настає новий день. День, що стане відліком драматичної, та водночас героїчної сторінки в житті України, у моєму житті. «Доню, почалася війна», – тремтячи промовляє мама. Здається, це відбувається не зі мною.

Мозок відмовляється приймати жахливу правду. Перші дні і ночі в коридорі. Виють сирени. Лунають вибухи. Я вся ніби один напружений нерв.

Мене та моїх рідних війна застала вдома, чорним крилом затуливши світло. Батьки приймають важке рішення виїжджати. Несучись світ за очі, згадую щасливі моменти з мирного життя, які назавжди залишаться у моєму серці.

Забувши про все, ми тікали, намагаючись знайти безпечний притулок далеко від ворожого кордону.

У перші дні війни паніка, невизначеність і страх охопили людей. Міста та села здригалися від вибухів, українці масово шукали безпечні місця, а новини про численні жертви й покалічені домівки не сходили з екранів.

Я не зможу забути перші ночі в укритті, коли розум був охоплений найстрашнішими думками, кожна хвилина здавалася вічністю, а серце з болем стискалося через долю України.

Перший зелений коридор. Ми залишили позаду звичне життя, не знаючи, де знайдемо прихисток і хто відчинить нам двері. У салоні авто задуха, насилу роблю вдих. Перед нами нескінченна черга з машин, дорога перекрита. Повз затори пробігають стривожені люди.

Година за годиною нестерпно повільно тягнеться час.

Коли почалася війна, ніхто з нас не міг уявити, як довго вона триватиме. Попри всі молитви та благання, це жахіття не закінчилося швидко – ось уже тисяча днів, як Україна захищається від навали, і ці дні докорінно змінили кожного з нас.

Олександр Довженко писав : «Той, хто бачив війни, не забуде їх ніколи. І не побачить більше ніякої романтики у звитязі».

І справді, живучи під щоденними обстрілами, розумієш, що війна – це біль і невимовний страх. Вона забирає не лише життя, але й душевний спокій, залишаючи глибокі рани на серці кожного, хто пройшов через її пекло. Це час, коли відвага та відчайдушність стають невід'ємними супутниками і кожен новий день приносить ще більші випробування та втрати.

Війна завжди залишає незагоєні рани в душах тих, хто її пережив. Неможливо спокійно говорити на цю тему – відчуття болю одразу викликає сльози на очах.

Кривава лінія війни проходить через усю історію України. З самого зародження української нації з'явилася потреба боротися за власну свободу. Кожна епоха приносила нові виклики, та українці завжди знаходили в собі сили дати рішучу відсіч агресорам.

Цитуючи Ліну Костенко, яка казала: «Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі», – розумієш, що ці рядки болісною правдою відгукуються в серці.

Сьогодні Україна пише власну історію не чорнилом, а кров’ю – не на папері, а на полі бою, і ці події є черговою сторінкою в цій безжальній боротьбі.

Ми – різні. Є ті, хто безжально вбиває, загарбує території, знищує тисячолітню культуру.

Для таких безжальна мета виправдовує будь-які засоби її досягнення. Виявляється, ненависть здатна перекреслити цінність людського життя. Нас розділяють не просто кордони, а духовні цінності, сформовані протягом століть.

Але є й такі, хто боронить своє, відстоює право жити на своїй, Богом даній землі.  

Тисяча днів – це значний термін. Це тисяча безсонних ночей для тих, хто перебуває під окупацією, тисяча благальних молитов матерів, які чекають своїх синів з фронту, це тисяча днів непохитної віри, коли кожен день, крок за кроком, наближає нас до перемоги.