У 2014 році наш будинок згорів, коли почали бомбити аеропорт. Будинок виходив на смугу Донецького аеропорту.

Ми залишилися ні з чим: ні одягу, ні посуду, ні житла

Під час бойових дій ми говорили з рідними й сусідами про ці жахи, про страх. Ми жили в Пісках із чоловіком, дочка – у Донецьку.

Ми виїхали 22 серпня 2014 року. Взяли документи, стрибнули в машину, тому що будинок уже горів. Добре, що старенька машина була. Будинок згорів, а в підвалі жити, самі розумієте... Одразу переїхали до Донецька, пожили три дні, потім поїхали шукати тимчасове житло. Спочатку думали, що це на тиждень, а пройшло сім років.

У Новогродівці живемо із серпня 2014 року. Ми залишилися ні з чим: ні одягу, ні посуду, ні будинку, ні житла. Із пенсією 2000 гривень у мене й у чоловіка 1700. Коли приїхали, води не було, ходили до свердловини, але потім воду провели, відремонтували [водопостачання]. Знімаємо розвалюшку.

Мрію про своє житло, більше немає ніяких мрій. Більше нічого не треба: ні посуду, ні меблів, хоча б якийсь дах був. А так все нормально.

Дуже сильно змінилося ставлення до життя. Якщо чогось раніше соромився, боявся, то зараз настала якась байдужість.

Перші два роки ми отримували гуманітарну допомогу в Селідовому. Вона відіграла велику роль для нас. Коли приїхали, у чоловіка ще не було пенсії, навіть такої мізерної, як зараз. Тоді він ще не був пенсіонером, його на роботу ніде не брали й жили ми на одну мою пенсію. З нами ще були свекруха й моя мама, яких тут уже поховали.

Спочатку дуже допоміг Рінат Ахметов, продовольчі пакети нам допомогли. «Карітас» мені допоміг із лікуванням, «Відповідальні громадяни» - продуктовими наборами. Організація «Людина в біді» видавала продовольчі набори й гігієнічні набори раз чи двічі.