Григор'єва Ксенія, 10 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти "Ліцей №11 Хмельницької міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Братченко Таїсія Валеріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Це мав бути звичайний четвер звичайного тижня із контрольною роботою з фізики та додатковим заняттям з англійської. Це мав бути повсякденний день тижня... Холодний та трохи дощовий… А тоді не менш звичайна пʼятниця, що складатиметься із семи уроків і нарешті відчуття закінченого тижня.

24 лютого 2022 рік. Ця дата перевернула все наше життя. Цей день зустрів нас ракетами, сиренами, криками, панікою і страхом.

Я добре памʼятаю той день, який кожен волів би забути. Цей четвер не був звичайним. Я прокидаюсь не від будильника, а від маминої розмови по телефону з татом і перекидуванням фраз : «Війна почалась», «Ввімкни новини», «Коли ти повернешся додому?». У повітрі відчуття нерозуміння, страху і тривоги. Війна? Ми мільйони разів читали це слово у книжках з історії, чули від бабусь і дідусів, знали, що на сході України йде війна, що росіяни окупували наш Крим, але невже зараз почалася війна? Це сон?

Ще тоді я і не знала про визначення «повномасштабна війна», але це не змінює контекст. А тоді чуються вибухи. Здається зовсім близько. І нарешті приходить усвідомлення, що це реальність.

Далі збирання валіз про всяк випадок, перегляд новин, телефонні дзвінки рідним і десятки повідомлень на кшталт «Як ти?». Нам дають відлік у три дні. Адже запевняють, що через три дні України не існуватиме, принаймні таким був план росіян. Провальний план.

Перший тиждень був сповнений усвідомленням. У моїй країні війна. Чому росія напала на нас? Чому вони хочуть знищити нас? На ці «чому?» я так і не знайшла відповідь і сьогодні.

Перший місяць відчувався трішки як фільм. Кожна тривога - це похід у підвал, де вже навіть сусіди відчувалися рідними. Це питання «як ти?» після кожного обстрілу. Та попри це все я відчувала, що це ненадовго, що ми переможемо, що немає чого боятися, бо є військові, які захищають нас. Але новини щоразу ніби вдаряли по нас: Київ, Буча, Ірпінь, Гостомель, Харків, Бахмут, Маріуполь, Луганськ, Донецьк, Миколаїв та інші. Кожна область, кожне місто зазнавало бомбардувань, а ми зазнавали болю і ще більшої ненависті до росіян. До «братського народу», що знущається з наших військових у полоні, що ґвалтує наших жінок, що безжально вбиває і нищить усе. Вони забирають найрідніших - коханих і рідних нам людей.

Перше літо у країні з повномасштабним вторгненням - це пропозиції виїхати за кордон, це шанс постійної безпеки, але це також мої постійні відмови, бо я ж вдома. Чому я маю тікати?

Перша зима, перші відключення світла, перші блекаути, нескінченні спроби залякати нас, відібрати навіть електроенергію. Та попри це ця зима стала найтеплішою. Бо нас гріла надія. Бо ми перетворювали біль у допомогу і донати.

Так і настав перший рік повномасштабного вторгнення. Тоді це змушувало лякатися. 365 днів, стільки всього пережитого і стільки втрачено. А скільки ще доведеться через це проходити?

Перший рік це - військові, які знали заради чого вони воюють, це їхня підтримка, це тисячі добровольців, що не хотіли просто сидіти вдома і чекати поки це закінчиться, це волонтери, донати, це острів Зміїний і фраза про російський військовий корабель, і це незламний Азовсталь. Це і була надія… Сьогодні 6 жовтня 2024 рік. Два роки війни позаду. Україна є. На карті, фізично та у наших серцях.

Вогник надії ще остаточно не погас, але війна бʼє не менше, ніж тоді. План «3 дні і Київ наш» провалився і обернувся жартом.

А ще став доказом, що на перший погляд маленька Україна порівняно з росією є сильною, незалежною державою, яка бореться вже понад 1000 днів. Ці дні не були найщасливішим і надалі ми боїмося гучних звуків, прильотів ракет, шахедів і тривог, та з першого дня повномасштабного вторгнення ми не боїмося росії. Адже ніхто і ніщо не зможе знищити нас і нашу державу…