Піхоцька Марта, 10-б клас, ліцей №16 імені Юрія Дрогобича Дрогобицької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Самко Іванна Олексіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

“Час — великий учитель. Біда в тому, що він вбиває свої учнів”. Так у свій час сказав відмий мислитель та філософ — Будда. Чи дійсно час вбиває своїх учнів?!

Тисяча днів — це не такий довгий часовий відрізок, адже життя занадто швидкоплинне. Особливо ця швидкість непомітна, коли ти живеш у щасті та гармонії, переживаєш цікаві та захоплюючі події і насолоджуєшся кожним днем.

Проте, не завжди все так, як ми того хочемо. Є речі, які від нас, простих людей, зовсім не залежать. У будь-який момент життя може кардинально змінитися. Українці таку емоцію відчули ще у 2013 році, під час Революції Гідності.

Не у теорії, а на практиці практично кожен з нас відчув, що таке втрата близького чи знайомого, смерть, відчай та тотальне нерозуміння.

Все це вже ніколи не буде для нас просто словами, а гірким досвідом, який навчив нас не повторювати помилок наших предків.

24 лютого 2022 року і дорослі, і діти почули і відчули війну. Ніхто цього не хотів, ми всі бажали мирного та щасливого життя! Але хіба війна знає, що таке щастя? Сльози, біль, розпач, розчарування, безвихідь... Але українці ніколи не здаються!

Ще давним-давно ми прославились на весь світ як мужні та сильні духом. Недаремно колись Наполеон Бонапарт сказав: “Якби в мене були козаки — я б завоював увесь світ”.

Історія і час — найкращі учителі. Дуже прикро, що ми це зрозуміли надто пізно. Українці завжди повинні були доводити, що ми гідні. Тут можна багато роздумувати, але, будучи свідком сучасної історії, дивлячись на подвиги простих людей і героїзм нашого народу, я зрозуміла одне: ми ніколи зречемося своєї держави, мови, культури, історії та самоідентифікації! Доречними тут є слова Володимира Винниченка: “бути українцем — це значить постійно бути в стані доказування свого права на існування”. Чому історія завжди з нами так “жартує”?

Невже ми не вистраждали своє буття та щастя? Чи, можливо, Україна — це Голгофа для світу?!

Ці 1000 дні війни для мене стали уроком. Мій звичний лютневий ранок (так я думала 24 лютого, що ранок звичний) почався зі слів: “Вставай, донечко, війна почалась!”. Просте речення, яке поділило моє життя назавжди. У той момент я подумала, що уже ніколи не піду до рідної школи, не зустріну свої друзів. Мене охопив страх за рідних і близьких, адже ми не могли зв'язатись по телефону. Тоді я вперше замислилась, що моє життя може закінчитись тут і зараз. Мій батько з перших днів став військовослужбовцем, хоча до цього був простим українцем без військового досвіду та елементарної підготовки. Щодня я прокидаюсь від страху, що більше ніколи не почую його голос.

Кожен телефонний дзвінок від татуся — це як дарунок з небес. Мій батько — мій ГЕРОЙ!

За цей короткий час кожен з нас пережив багатовікові страждання цілого людства. Ліна Костенко сказала: “Україна пручається, як Лаоокон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути”. Єдиний висновок з цього — лише ми можемо себе захистити!

Попереду багато “перевірок на мужність”, на жаль. Але наш народ вартий жити у мирі! Ми переможемо! Відбудуємо! Станемо кращими, ніж були! І пам'ятатимемо кожного і кожну, хто не дозволив нас зламати! “Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній тобі!”

Ми здолаємо все, бо з нами Бог і Збройні сили України!