Зима Дар’я, 2 курс, Кам'янський енергетичний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Черниш Юлія Павлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – пролита братська кров,

Розбиті серце й мрія.

Війна – це змучена любов,

А в глибині душі надія…

(Т. Полуфанова)

Вперше про війну, постріли та убивства я почула далекого 2014 року. Яскраво пам’ятаю як шестирічна я сиділа біля телевізора і спостерігала ті жахливі репортажі, слухала тривожні розмови дорослих, тоді здавалося, що гіршого у моєму житті не може бути, однак…Одразу після кривавого і усім відомого Майдану почалось російське вторгнення на Донбас, анексія Криму, країна що не встигла оговтатися від минулого потрясіння канула у новий кошмар.

За 8 важких років Україна то виринала, то знову затягувалася у вир втрат і страждань, та з початком повномасштабного вторгнення ми зрозуміли – справжнє пекло почалося лише зараз.

Я вважаю, кожен громадянин України пам’ятає цю кроваву дату, що змінила тисячі життів та доль, що розділила час на до війни та після: 24 лютого 2022 року… Я досі у найменших подробицях пам’ятаю цей день, пам’ятаю кожну деталь, пам’ятаю той страх, ті переживання. Того рокового ранку нічого не передбачало біди, мати з сестрою поїхали на роботу, я як завжди зібралася і пішла у школу, бабуся клопотала по дому. По дорозі до школи я помітила декілька літаків та вертольотів, але не звернула на них великої уваги, моє село знаходиться біля полів і все це разом із дронами для нас не в новинку.

Лише прийшовши на навчання я помітила щось дивне: усі учні та вчителі стояли перед школою, натовпом йшли тривожні шепотіння, я єдина, напевно, нічого не розуміла і не знала.

Я одразу навіть не повірила у якісь дивовижні й надто чудернацькі новини, які мені розповіли – Україна в огні, летять ракети, снаряди, розпочалась війна. Чітко можу згадати мою першу фразу: «Війна іде вже 8 років, вона на Сході, як це Дніпро бомблять?». Лише після того як декілька людей підряд сказали мені одне й те саме я ледве не впала – моя мама і сестра цього ранку поїхали саме у місто Дніпро. Після цього  я ледве не вмирала від хвилювання за своїх близьких, дзвонила їм майже щохвилини, але відповіді не було… Лише приблизно через годину мені відповіла сестра, я була до сліз рада, що вони в порядку, що вони в безпеці, в мене справді немовби впала гора з плеч, гора страху, розпачу і шаленої тривоги.

Після того дня усе закрутилося у безумний коловорот подій.

Пам’ятаю як у мене текли гіркі сльози читаючи новини, у мене й досі мурашки по шкірі від того скільки доль, особливо дитячих, було безславно загублено під уламками. А після влучання ракети у дитячу лікарню Охматдит в мені взагалі щось зламалося, я неначе скам’яніла, більше не плакала уже…

Ранок 22 лютого 2022 року накрив усю Україну чорною хмарою війни, а невеликим промінчиком надії у цій пітьмі жаху для мене були книги та віра у моїх захисників.

Читаючи я занурювалася у зовсім інший, фантастичний світ, де добро завжди перемагає, а під час повітряної тривоги заспокоювала себе тим, що я не одна, що мене захищають.  Саме це створило у моїй уяві той героїчний образ ЗСУ та інших військових, адже хто як не вони на це заслуговують. Я до кінця життя буду їм вдячна за те, що вони доклали безліч зусиль задля моєї безпеки і мирного існування. Я безмежно вдячна їм за те, що можу зараз це писати, можу ходити у коледж, навчатися, можу піти у театр, погуляти з друзями і безліч усього іншого.

Дякую велике, мої герої, дякую, що оберігали мене, як янголи-хранителі під час цього 1000-чи денного шляху війни, мого з вашим шляху!