Анохін Матвій, 10 клас, Приватний ліцей "Академія мудрості"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Можаровський Микола Олександрович

«1000 днів війни. Мій шлях»

В перший день війни я ночував у свого брата. Ми проснулися від гучних вибухів. Ми всі дуже перелякалися, почалась паніка. Подзвонила моя мама і сказала збиратися, бо вона їде за нами. Коли ми з мамою поверталися додому, над нами літали гелікоптери, чулися автоматні черги, також гриміли вибухи.

Ми приїхали додому і зібрали всі необхідні речі. У нас в сімʼї 5 осіб: я, мама, тато і 2 сестри та на той час маленька кішка.

О 7 годині вечора ми приїхали до нас у церкву, що знаходиться у місті Буча. Мій тато вже був там та приймав членів церкви в підвал. Ми думали, що прийде максимум 30-40 людей, але з кожною годиною людей ставало все більше і більше. 

Я допомагав, чим міг: носив воду, матраци, подушки, розмальовки для дітей. Дуже відчувалась та панічна атмосфера.

Всі думали, що все закінчиться за 2-3 дні, але все було не так. В підвалі було спати дуже незручно. Хоча там було досить багато кімнат, вони були непідготовлені до такої кількості людей. У нас в церкві не було так багато їжі, щоб накормити вже на той час 100-110 людей, тому ми їздили по домівках тих людей, що укривались у нас в підвалі, та брали їжу з холодильників, везли в церкву. Все рівно їжі на всіх не вистачало.

На жаль, на 2 день війни в нашу квартиру прилетіла ракета. Ми плакали та були в розпачі.  

В підвалі завжди було, що робити: найчастіше я допомагав, сидячи з маленькими дітьми. Так як мій тато був пастором цієї церкви, він майже не спав,  завжди допомагав з усіх питань, завжди був задіяний. Загалом ми були в окупації приблизно 14 днів, і у нас в підвалі переховувалися 170 людей. Уявляєте цю чергу в туалет? Там у людей були свої обовʼязки: хтось був прибиральник, хтось був відповідальний за питну воду, хтось за електрику, хтось за їжу. Часто в підвалі лунав спів, і це заспокоювало.

Орієнтовно на 10 день до нас у підвал вломились російські солдати. Вони виглядали дуже страшно: всі з автоматами, гранатами, у шоломах та ще й вживали дуже багато ненормативної лексики. 

Я дуже сильно перелякався, бо коли почув “руські йдуть” подумав, що там вже й помру. Ми сиділи в кімнаті, тримались за руки та молилися. На той час в нас вже не було світла. Російські солдати перевіряли телефони, чи нема в нас у підвалі військових. Як я памʼятаю, був один. Його забрали, катували, били, а потім відпустили, і він повернувся до нас весь в крові. Ще декількох потім схопили. На наших очах їх поставили на коліна та направили автомат на голови, але, слава Богу, що їх тоді не вбили.

Частина мешканців нашого підвалу вирішили виїздити з Бучі без оголошення «зеленого коридору».

Ми відкрили ворота, запропонували помолитись, але в них не було часу на молитву, тому вони поїхали. Тільки ми закрили ворота, пролунала черга пострілів, і повернулися 2 машини з 4-х. Ми запитали, де інші, а нам відповіли, що їх вже нема. 

На чотирнадцятий день окупації ми поїхали все ж таки без «зеленого коридору». На узбіччі лежало багато вбитих людей, були розстріляні машини з надписом “Діти”.  

Це дуже моторшно дивитись на це все. Коли ми їхали, то зупинялись на російських блокпостах. Вони перевіряли все, було й таке, що й розстрілювали без пояснення причин. Я дуже цього боявся. Між біженцями говорили, що будуть розстрілювати тих, хто в чорному. А моя наймолодша сестра плакала в татуся на руках: чи не вбʼють її, бо вона в рожевому одязі… 

Все ж таки ми виїхали, врятувалися.  І хоча з того часу пройшло майже тисячу днів, я все життя пам’ятатиму цю трагедію.