Мені 42 роки. У мене є чоловік і двоє дітей. Ми з Маріуполя. Я працюю у Приазовському державному технічному університеті. Старший син навчається у Харківському національному медичному університеті. Саме він розбудив мене 24 лютого дзвінком, розповів про вибухи в Харкові і запитав, як у нас справи. Я не чула вибухів у Маріуполі: або так міцно спала, або вони лунали далеко. Потім телефонували подруги й розповідали про обстріли різних міст України. Я була шокована.

У перший день війни були величезні черги до магазинів і аптек. А через два дні все зачинилося й почалося мародерство. Потім зникли світло, газ, вода.

З кожним днем звуки вибухів лунали все ближче, виникали пожежі. Згодом з’явилися літаки, що скидали бомби. Загинули наші сусіди.

Ми жили у двоповерхівці на тридцять осіб. У ній не було підвалу. Всі ховалися по квартирах. Готували на вулиці.

Коли чули гул літака – падали на землю або ховалися де-небудь. Ми відчували тваринний страх. Дитина дуже плакала.

Ми виїхали з Маріуполя на своєму автомобілі 24 березня. Було складно пересуватися по місту: на дорозі валялися уламки, лежали трупи, стояла пошкоджена техніка. Ми стали свідками вуличного бою. Бачили, як загинув наш солдат.

Ми близько шістнадцяти годин їхали до Бердянська, бо було багато російських блокпостів. На кожному з них окупанти змушували мого чоловіка роздягатися, обшукували наш автомобіль. У Запоріжжі нас зустріли і нагодували волонтери. Ми були безмежно раді їх бачити. Потім ми поїхали в Одесу, де досі мешкаємо.

Я дуже хочу, щоб якнайшвидше закінчилася війна. Ми плануємо повернутися в Маріуполь.