Мені 29 років. У мене є чоловік і дитина. Ми жили в центрі Маріуполя. Мали свій бізнес. Коли дізналися, що почалася війна, чоловік поїхав на заправку, а я – в магазин. Вдалося зробити невеликі запаси. Потім, поки була можливість, чоловік їздив по продукти у магазин Дзеркальний, що працював до останнього.

Щодо ліків, то ми навіть не розуміли, які потрібно купувати. А 12 березня захворіла дитина. У неї була кишкова інфекція – піднялася температура. Напевно, життя в підвалі так позначилося. Але нам пощастило: з нами був лікар, він мав медикаменти.

Були безкінечні обстріли. Ми жили без світла, газу, зв’язку. Ховалися у підвалі Будинку культури. З розмов людей дізналися, що 14 березня з Маріуполя виїхали перші колони. Автомобіль чоловіка був пошкоджений від обстрілів. Він ледь полагодив його. Ми виїхали в Бердянськ. Там нарешті могли виходити на вулицю, бо у Маріуполі я могла тільки кілька хвилин постояти з дитиною на ґанку.

Від Бердянська до Запоріжжя було близько п’ятнадцяти блокпостів. Окупанти копирсалися в речах. Один із них сказав: «О, кросівок якраз мого розміру! А де другий?» Не знаю, то був жарт чи знущання.

Спочатку ми приїхали до батьків чоловіка у Миколаїв, але там було не зовсім безпечно, тому переїхали в Одесу. Мабуть, тут залишимося, тому що вдома все зруйновано. Коли були в Бердянську, хотіли повернутися по речі, а потім подумали, що вони не варті того, щоб ризикувати життям. У Маріуполі загинуло багато наших знайомих.

Миру хочеться. Ми ж молоді. Зможемо стати на ноги. Буде тяжко, але ми впораємося. Головне, щоб не було війни.