Верховодова Софія, 14 років, Пісочинський ліцей “ Мобіль”, смт. Пісочин

Есе "Один день"

Один день… Липень 2014 рік 5:35. Луганська область, селище Фрунзе - моя домівка. Поїхали танки, біля нашого будинку. Пішла армія солдатів. Почалася війна… 

В цей день все було скінчено…

Ми покинули рідне селище, залишили своїх близьких. Знаєте,  яке це відчуття, покинути рідну хату та переїхати у незнайоме місто? Залишити все та зостатися ні з чим. Для кожної людини війна почалася по-різному, але для мене - вона почалася дуже болісно.

Це міг бути звичайний ранок, але я прокинулася у коморі закутана в ковдру, поряд не було нікого лише я і звуки вистрілів у повній темряві... Потім забігла мама у паніці, сказала збирати речі, бо ми їдемо.

Мій двохрічний брат Назар нічого не розумів, куди його везуть і що з нами буде... Ми залишили все, та поїхали до Харкова. Сама дорога була найскладнішим випробуванням чим розуміння війни…

Після від'їзду з перших кілометрів нас чекали невзгоди.

Нас зупиняли на кожному блокпосту та вимогали, щоб мій батько кинув все та пішов воювати, після деякох відмов на наше авто навели дуло танка та хотіли вистрілити… Вони цілились у лобове скло, вже хотіли відкрити вогонь, але мій брат почав плакати, і ми швидко поїхали далі.

Ми проїхали багато населених пунктів, але більш за все я запам'ятала Слав'янськ, там була повна розруха. На очах людей підпалювали вантажівки та трощили заправки…

Дорога була тяжка та болісна…

Коли ми приїхали до Харкова, нам потрібно було продати авто, щоб хоч якось вижити. Ми проживали разом із дідусем та бабусею.

В перші дні нам було важко на новому місті, дуже хотілося до рідного будинку, але жити там було б неймовірно складно.

З 2018 року ми почали влітку їздити до рідного селища, щоб допомогти рідним у такий нелегкий час. З кожним разом було все складніше дивитися на те, як твоє рідне селище вмирає, руйнуються будинки, вмирають люди, звуки пострілів біля хати, та благання допомоги від інших людей, які не змогли врятуватися.

Кілька разів нам доводилось вибирати міни на городі у бабусі.

Ми ремонтували дах будинку, по якому попали снаряди, ховатися у підвалі під час обстрілу. Це дуже тяжко та болісно згадувати. Я нікому не хочу побажати побачити це на власні очі.

Це дуже страшно бачити, як вмирають люди, як розстрілюють власний будинок, як залишають людей ні з чим. Коли я думаю про це, у мене виступають сльози на очах і хочеться, щоб все скоріше закінчилось, і панував мир у нашій країні. Дорослі, зупиніть цю війну!!!