Я весь час проживала тут, нікуди не виїжджала. Мамі дев'яносто з половиною років, вона 1931 року народження. Має нагороди. У мами нас було троє, я інвалід дитинства. Ми, як могли, намагалися. Зараз нам із мамою важко. Потрібні дрова, мама мерзне, вже такий вік, з серцем було погано. Мені також було погано. До нас ходить соціальний працівник, жінка приносить хліб, допомагає з нашими документами.

До війни ми працювали, намагалися щось робити на городі. Зараз я сама не ходжу, у мене постійно є супроводжуючі. Щоб поїхати до лікарні чи у справах, треба заплатити людям. До магазину ходжу рідко, якщо іноді ходжу, то мені погано.

Я навіть не можу передати словами, як було жахливо, коли літак літав. Ми плакали. У нас старий будиночок, фундаменту нема. Ми лежали на холодній підлозі та плакали, згадували всі молитви. Тоді ми отримали великий стрес. Я не знаю скільки ми так лежали. Потім мама пішла у льох, а я – ні.

Якось я пішла в ліс просто подихати і знайшла залізяку. Я не знала, що це був снаряд і подумала, що його можна здати на метал. Мама кричала мені: "Не чіпай, це снаряд!" Дуже важко було і досі важко.

Хочеться, щоб був мир і спокій, щоб було хоч трохи доброти та любові до навколишнього світу, природи, тварин, людей.

Раніше я могла купувати якісь необхідні речі, а зараз не виходить, бо медикаменти коштують дорого. Мама хворіє, їй теж потрібні ліки. Ми отримували продуктові набори Фонду Ріната Ахметова. Це була велика допомога для нас.

Дуже хочу, щоб люди повернулися додому і в кожному будинку були голоси та дитячий сміх.