Токарева Руслана, 16 років, с. Олександрівка

Есе "Один день"

Немає нічого страшнішого ніж війна. Певне, не було на світі дня, коли на території будь-якої держави не тривали бойові дії. Ще б декілька років тому, можна було сказати: як добре, що наша країна не знає війни… Але, на жаль, і ми зазнали цього лиха. Більшість із нас не бачило війни на власні очі, але знали, що десь поряд вбивають наших земляків.

Це почалося приблизно у квітні-червні дві тисячі чотирнадцятого року. Звичайний теплий день, сонячне проміння прогрівало землю, та нібито лоскотало кошенятко, що ніжилось на молодій траві. Ми з подружкою грали в ляльки, а десь у квітнику бабуся саджала квіти. З радіо лунала весела пісня, яка раптово припинилася і замість неї пролунав грубий чоловічий голос, який повідомив, що на сході України почалася війна.

Мені було лише дев’ять, і я не розуміла масштабу цієї звістки, але судячи з обличчя бабусі, можна було зрозуміти, що сталось щось страшне.

Кожний наступний день починався з прослуховування новин, де можна було почути, як йдуть справи у зоні АТО, проголошена кількість вбитих кожного дня, наводила ще більшого страху. Деяким людям все одно на становище на Донбасі, але не нашій родині. На той час там мешкали наші родичі, з якими ми щоденно підтримували стосунки. Вони розповідали як у сусідню будівлю влучив снаряд і їхні знайомі загинули, це змінило кардинально їхнє життя.

Кожен день вони живуть як останній, та кожної хвилини моляться Богу, щоб  снаряд не влучив у їх будинок.

На жаль, в них не було можливості переїхати на безпечну відстань від зони бойових дій. Через декілька років зв'язок між нами перервався. Я досі вірю, що вони живі та здорові, і спілкування між нами повернеться. Дуже важко уявляти, що всього сім років тому на окупованій території було все інакше: на вулицях було чути дзвінкий сміх дітей, люди кудись поспішали і не здогадувалися, який жах на них чекає.

Але що дала ця війна нашому населенню? Вона лише забрала життя мільйонів людей, та лишила багатьох без даху над головою. Тисячі молодих парубків не повернулися зі служби додому, де їх досі чекають матері…

І ось, мені вже шістнадцять, із моменту окупації Донбасу минуло сім років, але на деяких ділянках ще відбуваються обстріли. По нашій області дуже часто перевозять воєнну техніку, дивлячись на неї, я боюсь, що війна дійде і до нас. Я дуже сподіваюсь, що ця окупація закінчиться, і українці на вік забудуть це слово.