У мене було дуже важке життя. Ще не було паспорта, а вже була трудова книжка, бо після Великої Вітчизняної війни було дуже складно і треба було працювати. Нас у мами було четверо дітей. До 1958 року я жила в Естонії, Таллінні.

Коли у 2014 році все почалося, мене тут не було, я виїжджала до онуки, вона забрала мене до себе. Тут розбомбили лікарню, розбили всю мою квартиру. Не було ні меблів, ні посуду. У кутку вціліла лише іконка.

Потім почали ставити нам пластикові вікна, а балкон я потихеньку робила сама після того, як приїхала.

Найстрашніше – коли я повернулася і нас обстріляли. Я ховалась у льоху і в мене була істерика. Зовсім поряд стріляли з мінометів. Просто вбивали. Дуже сильно постраждала наша вулиця, немає жодного вцілілого фундаменту. Все тряслося, горіло. Це було жахливо та дуже страшно.

Найбільше мені хочеться, щоб був мир і всі мали роботу.