За час блокади Маріуполя Інна Вікторівна повсякчас бачила руйнування і смерті. Найбільше їй запам’ятався чоловік із санчатами. Інна думала, що він катав на них свою дитину, а виявилося – віз на цвинтар загиблого

Мені 53 роки. У мене є чоловік, донька, зять, батьки. Ми жили в Маріуполі. Коли тільки-но почалася війна і ще були всі комунікації, ми сподівалися, що обстріли швидко закінчаться – і все налагодиться. Проте з кожним днем ставало все гірше й гірше. Зникла вода, світло, газ, опалення. Ми топили сніг, ходили по воду до криниці, незважаючи на небезпеку. 

Біля кінотеатру Іскра була невеличка їдальня, оснащена генератором. Кухарки до останнього готували їсти для місцевих. Ми ходили туди заряджати телефони. Через кілька днів у їдальню влучив снаряд. Усі, хто були в ній, загинули. Серед загиблих була наша подруга.

Якось я йшла до родичів у приватний сектор і побачила чоловіка з санчатами. Здивувалася, як він не побоявся катати дитину, коли повсюди лунали вибухи. А як підійшла ближче, зрозуміла, що на санчатах була не дитина, а загибла людина, замотана у ковдру. Неподалік був закритий цвинтар. На ньому нікого не хоронили задовго до війни. Однак під час блокади Маріуполя, люди возили туди тіла загиблих і закопували на невеликій вільній ділянці біля дороги. 

Біля парку Гурова можна було спіймати зв’язок. Звідти добре проглядався центр міста. Якось я прийшла туди, щоб зателефонувати, і на моїх очах у центр Маріуполя впала бомба – спалахнуло відразу п’ять будинків. Хоч це й було далеко від мене, однак я відчула страх. 

Ми бачили людей, які йшли з Лівого берега у бік двадцять третього мікрорайону. Вони розповідали, який жах коївся на Лівобережжі. Тоді ми зрозуміли, що потрібно залишати місто. Однак спочатку ми з чоловіком мали потрапити до дітей і батьків, які жили в іншому районі. Ми йшли під обстрілами через пошкоджений міст. На щастя, добралися до рідних.

Спочатку діти вивезли дідуся і бабусю на дачу в Урзуф. Це селище хоча й розташоване неподалік Маріуполя, однак не постраждало так, як саме місто. У ньому були світло й вода. Через кілька днів діти повернулися по нас. Щоправда, вдалося їм це не з першого разу. В Урзуфі родичі дістали нам пальне. Завдяки місцевим, які знали дороги без блокпостів, ми добралися до Бердянська. Їхали на побитій машині. У ній не було жодного вікна – ми заліпили їх скотчем. 

У Бердянську дізналися, що евакуація відбувається з села Луначарське. Ми приїхали туди і майже тиждень чекали на автобуси. Щодня виходили на трасу і зранку до вечора сиділи в очікуванні. Розводили вогнище, щоб зігрітися, заварювали чай. Ввечері розходилися по селу, ночували у місцевих жителів. 

Ввечері 29 березня автобуси таки приїхали. У супроводі ДСНС ми доїхали до Запоріжжя. Перетнули 37 російських блокпостів. Зупинялися майже через кожен кілометр. Окупанти перевіряли в усіх документи, а у чоловіків шукали татуювання. 

У Запоріжжі нас зустріли волонтери, нагодували і розмістили на нічліг у дитячому садку. Наступного дня ми сіли на потяг і поїхали в Чернівці. Там на нас чекали родичі, які виїхали раніше. Вони підготували нам місце у гуртожитку. Ми до сих пір живемо у Чернівцях.